Читати книгу - "Нічний цирк"

обговорювати цього ні з ким. Я хотів би, щоб мої плани залишалися цілком таємними, принаймні поки що. Урешті-решт, зараз вони дуже вразливі. — Він повільно затягується сигарою й так само повільно видихає дим, перш ніж підбити підсумок: — Якщо ми все зробимо належним чином, план, безсумнівно, скоро заживе власним життям.

Коли чоловік змовкає, навколо западає тиша. Кілька хвилин у кімнаті чутно лише потріскування вогню, гості ззираються, кожен сподівається, що хтось інший озветься.

— Можна мені олівець? — питає містер Барріс. Марко простягає йому олівця, і архітектор починає малювати, узявши за основу зародкове креслення циркової схеми й розвиваючи його у вигадливий дизайн.

Чандрешеві гості залишаються в маєтку аж до світанку, а коли вони врешті їдуть, кількість діаграм, планів і нотаток збільшується втричі від тієї, що була на початку. Усе це вкриває кабінет і висить, пришпилене до його стін, неначе карти до пошуку невідомих скарбів.

Співчуття

Нью-Йорк, березень 1885

Газетна замітка повідомляє, що Гектор Бовн, відоміший як Чарівник Просперо, славетний артист і сценічний маг, помер від серцевого нападу в себе вдома п’ятнадцятого березня.

У газеті коротко згадано про його роботу й спадщину. Вік зазначено неправильно, але це зауважує лише декілька читачів. Наприкінці в короткому абзаці йдеться про те, що в Чарівника Просперо залишилася сімнадцятирічна донька, місс Селія Бовн. Цього разу вік майже правильний. Також зауважено, що погреб буде скромним, лише для найближчих, а співчуття можна надсилати на адресу одного з місцевих театрів.

У театрі листівки й листи зібрали та поскладали в мішечки, а кур’єр приніс їх до резиденції Бовнів, міського будинку, переповненого відповідними до нагоди похмурими букетами квітів. Коли Селія більше не може зносити задушливого аромату лілій, вона перетворює всі квіти на троянди.

Дівчина залишає стоси співчуттів на столі в їдальні, аж поки вони не заповнюють там усе й не починають перетікати до вітальні. Вона не бажає мати з ними справу, але не може змусити себе викинути все, не читаючи.

Коли купи паперу більше неможливо не помічати, Селія заварює собі чайничок чаю та енергійно береться розбирати їх. Розкриває листи, один за одним, і сортує кількома стосиками.

На конвертах поштові марки з усього світу. Усередині довгі серйозні листи, сповнені непідробного розпачу. Чи пустопорожні побажання всього найкращого та вихваляння батькових талантів. У багатьох із них ідеться про те, що автор раніше не знав, що видатний Просперо має доньку. А хтось, навпаки, згадував про неї з любов’ю, описуючи чарівну крихітку. Селія вже навіть сама не пам’ятала себе такою. У кількох листах — бентежно сформульовані пропозиції руки й серця.

Такі листи Селія жмакає в кульки, складає зім’яті послання на розкриту долоню та спопеляє їх поглядом, а тоді здмухує попіл у небуття.

— Я вже заміжня, — повідомляє вона порожній кімнаті та крутить на пальці каблучку, котра маскує старий рубець — її особливу прикмету.

Серед листів і листівок лежить простий сірий конверт.

Селія витягає його зі стосу й розрізає срібним ножиком для листів, уже ладна викинути на купу з прочитаним.

Але цього листа, на відміну від інших, адресовано батькові, хоча штемпель на конверті поставлено вже після його смерті. Усередині — ані жалісливої записки, ані слів співчуття її втраті.

На папері немає привітання чи підпису. Лише два слова, написаних від руки:

Твій хід.

І більше нічого.

Селія перегортає аркуш, проте з іншого боку він чистий. Немає навіть позначки магазину, де його було куплено. Зворотної адреси на конверті теж немає.

Дівчина перечитує кілька разів два слова на сірому папері.

Вона не може зрозуміти, чим викликаний мороз поза шкірою — збудженням чи страхом.

Не зважаючи на решту співчутливих листів, Селія виходить із кімнати із сірим папірцем у руці й підіймається гвинтовими сходами до горішньої вітальні. Вона дістає з кишені зв’язку ключів і нетерпляче відмикає три різні замки, щоб увійти до залитої яскравим полуденним сонцем кімнати.

— Про що тут ідеться? — запитує Селія, забігаючи досередини та тримаючи аркуш перед собою.

Постать, що висить у повітрі біля вікна, обертається. Коли на чоловіка падають сонячні промені, він стає майже невидимим. Частини плеча бракує, маківка голови зникає в мерехтливому танці порошинок, вихоплених сонячним промінням. Решта тіла прозора, неначе відбиток у склі.

Те, що залишилося від Гектора Вовна, читає записку й заходиться радісним сміхом.