Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Вони рятують світ? Я теж хочу бути з ними!

За поворотом наражаються на штурмову машину.

— ПІД СТІНУ!!! — крізь мегафон на вежі.

— Звісно.

Я стала під стіну. Доки їхній комп’ютер, затямивши моє обличчя, вишукував його по нескінченних поліцейських архівах.

— Є, — сказав офіцер, котрий сидів у штурмовій машині. — Звуть «Крихітка». Утекла з дому. Батько шукає.

— Щось іще?

— Більше нічого.

— Тоді нехай іде геть.

— МОЖЕТЕ ОПУСТИТИ РУКИ! ВИ ВІЛЬНІ! — А трохи тихіше: — Ліпше повертайся додому!

Я спромоглася лише кивнути у відповідь.

Та хіба я могла пройти повз тих, що гукали до мене:

— Гей, а ходи-но випий з нами!

Вони сиділи за спорудженою з магазинних меблів барикадою.

Їх було восьмеро, озброєні ланцюгами й саморобними луками. Я взяла в них пляшку та сказала:

— Хай вам щастить, — і зробила кілька ковтків їхньої веселої втіхи.

— Лягай! — гукнув мені чоловік із сережкою у вусі, і ми впали.

— БА-БАХХХ!!! — вибухнула та посипалася камінням стіна.

— Мимо! — загорлали вони й підвелися.

— Весело? — спитав мене Чоловік із Сережкою.

— Дуже, — сказала я. — Бувай.

Я перелізла через їхню барикаду.

— Тікаймо! — мене схопили за руку.

Я озирнулася і побачила, як гуркоче гусеницями «Штурмовик-2».

— Сюди! — юнак у пропаленій армійській куртці затяг мене у під’їзд.

— Нам довелося відступити, — сказав він одхекуючись.

На рукаві сержантські нашивки, а пістолет стріляє повітрям.

Вулицю заснувало димом, штурмовик завмер і зачадив розбитою баштою.

— Класно! — вигукнув юнак.

Я сказала:

— Трохи згодом. — Це до трьох снайперів, які засіли на даху, маючи одну гвинтівку на всіх трьох.

Поки я знайшла справжніх воїнів. Четверту роту та маленького Йохана, що впав поруч зі мною та спитав мене:

— Ти жива? — коли курява від вибуху вляглася.

Маленький Йохан прибув сюди на деренчливому ваговику, тримаючись за брезентовий дах, а за вечір до всього цього він іще вивчав розмовник:

— Руки вгору!

— Вперед!

— Стій!

— Чинити опір безглуздо, — уперше за всі дні заворушень.

— Четверта рота, — командував офіцер, — за мною рушай!

Маленький Йохан підхопився й побіг, а я побігла слідом за ним.

Ми простували крізь дим і вже за колоною з Плакучою Дівою потрапили під кулеметний вогонь та одразу втратили шестеро чоловік.

— Рацію в укриття! — гукнув офіцер. — Ти і ти — як супровід! Марш!

Радист пригнувся, розбив каскою вітрину аптеки, затягнув рацію в приміщення.

Маленький Йохан та ще один солдат вбігли за ним.

На стінах — полиці з фаянсовими слоїками, на прилавку — відкрита каса, всюди розкидані етикетки без написів, відчинені двері до середніх кімнат.

Радист поставив батареї на прилавок і стягнув зі спини рацію, а Йохан попрямував до відчинених дверей за прилавком, при цьому він почепив гвинтівку на шию та витяг із-за ременя гранату.

Скинув ковпачок, вивільнив шнурок запалу.

— Не бійся, там нікого нема, — сказала я.

— А що за дверима?

— Аптекарева квартира, — сказала я. — Їдальня, он миска для юшки на сервірованому столі. Висунуті шухляди серванту. Дитяча кімната. Спальня батьків. Фотознімки на стіні. Здертий з ліжка матрац. Розбиті шибки.

Кулеметники повстанців знову почали стріляти. Для початку вони прошили перехресною чергою миттєво вчавленого в бруківку солдата, тоді відразу дістали ще трьох, які ховалися за афішною тумбою.

— Я перевірю, — сказав він.

— Не треба.

Варто йому вийти нагору, до якоїсь кімнати у квартирі над аптекою, як кулеметна черга з вулиці — просто крізь вікно.

Кулі дзижчатимуть об