Читати книгу - "Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю"

Караванові шляхи та водні канали забезпечували торгові місця біля міських воріт купцям і товарам, що прибували постійним потоком. З Африки везли золото та слонову кістку, з півночі — хутро. У багдадців також були налагоджені міцні зв’язки зі Сходом. У порту Багдада стояли сотні торгових кораблів, зокрема китайські джонки. Тільки в китайському місті Гуанчжоу (Кантон) у IX ст. мешкало понад сто тисяч арабів, персів і євреїв. Вони прибували туди на арабських торговельних суднах. Торгові зв’язки надихнули багдадських поетів на складання історій про Синдбада Мореплавця.

У євреїв були тривкі торгові зв’язки на Середземному морі та в акваторії Індійського океану. Іудейські купці зустрічалися в Багдаді. Коли віч-на-віч поспілкуватися не таланило, з караванами передавали листи, що містили інформацію про доставку товару, роздрібних торговців і наявну ситуацію ринку. В них також були поради, як краще порозумітися з місцевими чиновниками.

Араби панували на європейському ринку прянощів і шовку. Цукор, кава, рис, вишні та цитрусові потрапляли до європейських вельможних дворів завдяки мусульманам, як і чудові бавовняні вироби, муслін і дамаст. Багдадську культуру наслідували геть усюди у мусульманському світі. Подейкують, що придворний музикант Зірйаб, переїхавши з Багдада до Кордови, приголомшив неотесаних підданих двору Омейядів багдадською модою на зачіски, шляхетними застільними манерами та культурою користування туалетом.

У Багдаді було легко торгувати. Ринки, що не мали аналогів у всьому світі, були надзвичайно вишуканими. Влада міста наглядала як за товарами, так і за торгівлею. Аббасиди цінували чинний чиновницький апарат. Коли Європа ще перебувала під владою феодалів і лицарів-розбійників, на берегах Тигру імперією опікувалися професіональні оплачувані чиновники, що вели точний облік витрат і доходів халіфату, а також заробітної плати армії. Показово, що всі ті чиновники, що працювали в урядових установах, диванах, були світськими. До диванів не наймали духовенство, оскільки вважалося, що влада повинна бути передовсім практичною.

Те, що золото та срібло були легкодоступними на території імперії, сприяло введенню в обіг міжнародної валюти. У халіфаті з’явилася єдина валюта — динар. Про статус монет Аббасидів говорить те, що археологи знаходять їх навіть на землях скандинавських країн. Прогресивний уряд сприяв заснуванню у Багдаді банків. Розроблялися документи, необхідні для міжнародної торгівлі. Разом із тим було зрозуміло, що для потреб торговців, які постійно прибували до арабського світу з інших країн, потрібно вводити курси валют. Крім того, існували партнерства (муфавада), обмежені партнерства (мудараба), різні застави, боргові цінні папери, організація звинувачень і трасти (вааф). Багато з цих нововведень, як-от угоди про партнерство, чеки, курси валют і подвійна бухгалтерія, дісталися в Європу лише в XIII ст.

Першокласна система кредитування прискорювала міжнародну торгівлю. Купцям стало легше споряджати та вести каравани, оскільки зникла потреба брати із собою важкі монети. Покупки можна було оплатити навіть в інших містах без готівки, так само як у наш час сплачують за допомогою кредитної картки. Інвестори були також активними і надавали кредити тим торговцям, що вчасно віддавали борги, отримуючи прибутки. Отже, фінансист позичав не в обмін на відсотки, а розраховуючи на майбутні прибутки. Тож успішна торгівля була вигідна всім.

Торговим караванам потрібне було якісне обслуговування, житло та склади. Завдяки розвиткові торгівлі будувалися нові гостьові будинки, де пропонували харчування та воду, складські приміщення та стайні. Зазвичай останні розміщувалися на першому поверсі, а кімнати — на другому. Гостьові будинки були розташовані на відстані одного дня їзди один від одного. Торгівлю також регулювали та контролювали. За регулювання торгівлі був відповідальним державний службовець мухтасиб, до обов’язків якого, крім торгівлі, належали також підтримка гідного рівня суспільної моралі та чистоти у місті. Регулювання ринку здебільшого схвалювали, тому що в іншому разі, за відсутності спільно домовлених правил та інструкцій, торгівля б утруднювалася, ба навіть узагалі не відбувалася б. Такі ефективні та добре випробувані практики цінували як правителі, так і купці. Тож важко навіть уявити, що біржовий крах на кшталт того, що стався у 2008 р., коли «сміттєві» облігації були неправдиво запаковані у високі кредитні рейтинги, міг би коли-небудь статися в імперії Аббасидів.

Династія Омейядів підтримувала лише меккську аристократію, і в цій замкненій системі найкращі посади були закріплені винятково за арабами. Аббасиди своєю чергою ніколи не заохочували кумівства й панібратства при владі. В їхньому уряді було чимало працівників із Персії, що привносили свій досвід керування Сасанідською державою. Хоча арабська й залишалася мовою уряду, Аббасиди виконали свою обіцянку щодо якнайкращого суспільства, яке мало задовольнити кожного. Вони започаткували правлячу еліту, представлену багатьма етнічними групами. Один із гарних прикладів цього становить рід Бармакидів, члени якого були нащадками буддистів з перського міста Балх. Багато хто з греків, християн, що розмовляли арамейською мовою, та зороастрійців дійсно прий­няли мусульманську віру не через примус, а задля просування кар’єрною драбиною.

Найобдарованіші вчені могли заробляти своєю працею чималі гроші та обіймати видатні посади. На думку спеціаліста з історії Близького Сходу Джонатана Лайонса, без такої послідовної підтримки науки доба правління Аббасидів не перетворилася б на вражаючий інтелектуальний рух.

Першим таке ефективне управління започаткував халіф аль-Мансура — послідовний керівник, що рано здобув владу. Аль-Мансур був високий, спокійний на вдачу правитель, що в старості фарбував своє сиве волосся шафраном. Він полюбляв сидіти на подвір’ї свого палацу і задумливо щось креслив тростиною на землі. При цьому Аль-Мансур був політичним генієм, який знав геть усе про своїх прибічників і потенціальних ворогів. За потреби він міг бути безжальним і холоднокровним. Він вислав у вигнання свого дядька Абд Аллаха і виніс вирок воєначальникові Абу Мусліму, після чого його було вбито прямо у шатрі аль-Мансура під час перемовин. Аль-Мансур звик до вельми скромних побутових умов і багато подорожував. Він не захоплювався розкішним життям. Нав’язливою ідеєю