Читати книгу - "Терези"

Видно самовивіз по Львову, Степан часто дає свій «Ланос», коли водії зайняті, то й що? Купувати для них окрему автівку чи, може, свою давати, га, шпигуне?..

«Увечері і вночі через прохідну їздять водії, інколи з супроводом. Якщо хтось із водіїв працює на пару з кимось зі складу чи з охорони або і з тими, і з тими, то вивезти медикаменти з вашої фірми – раз плюнути. Гадаю, в обід вони отримують гроші, а вночі вивозять товар. Діє група: хтось зі складу, хтось із водіїв і хтось із керівників».

Хочеш, щоб я повірив, що в мене під носом працює банда, а я про це ні сном ні духом? Хочеш скинути з хворої голови на здорову? Не вийде…

Але що більше він думав над цим, то темніше ставало у нього перед очима.

«…І до речі, я десь посіяв свій телефон. Часом не у вас?»

Олександр дочитав до кінця, доїв печиво і допив молоко.

Треба буде Степанові сказати, щоб узявся з понеділка за цього розумника всерйоз…

Вихідні проминули, як стрій солдатів, – гупаючи у скроні. Час від часу морозило і вона накривалася з головою, час від часу прокидався апетит і вона йшла до холодильника і змітала першу-ліпшу страву, не заморочуючись тим, аби її підігріти. Спала уривками, намагаючись прокидатися до того, як додивиться сни.

Ще у суботу зранку мама повідомила, що вони беруть тітку Тамару до себе на дачу на всі вихідні, раптом і вона захоче, бо так не можна…

Олеся погоджувалася з нею: так не можна, але залишилася вдома. Зовнішнього світу вона боялася тепер дужче, ніж орків. Там, у зовнішньому світі, жили ті, хто винен у смерті Лешека. І як вона дихатиме з ними одним повітрям?

Ще у суботу ввечері Олеся відчула, як біль починає тьохкати у скронях.

До неділі вона заплющувала очі на ці настирливі месиджі підсвідомості.

А вже в неділю під обід не витримала.

Так більше не можна, – сказала вона собі, тріпнувши головою, і колишня Олеся, яка відсиджувалася цілий рік десь у куточку їхньої з нею душі, погодилася.

Так. Більше. Не можна.

Ну і що далі? – спитала вона в себе колишньої. – Що будемо робити далі?

Ти весь час думаєш про таблетки…

О’кей, почнімо з таблеток.

Олеся витягнула порожню упаковку і покрутила її в руках.

Спокійно, ти впораєшся…

Вона добре пам’ятала, що заховала таблетки у тумбочку, коли прийшла Марта.

Це останнє, що вона добре пам’ятала.

Дев’яносто міліграм золпідему замість максимально допустимих десяти міліграм на добу! Плюс алкоголь, якого категорично не можна вживати під час прийому цих ліків, який потенціює їхню дію і приводить до непередбачуваних наслідків.

Навіть люди, далекі від медицини і фармації, знають про це!

Як же вона могла це зробити – змішати снодійне з алкоголем?

Олеся відчула, як у неї всередині все похололо.

Дивно, як ти ще прокинулася.

А може?.. Може, вона автоматично випила всі таблетки перед тим, як піти відчиняти Марті двері, заховала порожню упаковку до тумбочки, а тоді забула про це? Може, вона вже давно збожеволіла, але не помічає цього?..

Гаразд, одна з версій – що ти божевільна. А яка друга?

Олеся простягнула руку до пляшечки з водою. Кока-колу вона викинула, ніколи не любила цього напою.

Хіба що Марта…

Ковтнула воду, поставила пляшечку на місце і знову взяла до рук порожній блістер.

То що, Марта?..

Марта була у неї в гостях у неділю восьмого червня увечері.

Навіть якщо припустити, що її краща подруга чомусь задумала підсипати їй у вино снодійне – як у банальному детективі, того вечора у неї просто не було можливості це зробити!

Увійшовши до кухні, недільна гостя одразу скинула взуття, забралася з ногами на м’який куток під вікном і тільки керувала звідти, скільки куди наливати і яку закуску подавати на стіл.

Уявити, що Марта почекала, поки господиня на хвилю відлучиться з кухні, швидко зіскочила з кутка, перетнула чималеньку кухню і бігом чкурнула у спальню витягати з тумбочки ліки, які навіть не уявляла, де лежать, – було дуже смішно!

Отже, ця версія відпадає.

Олеся посміхнулася. Місце байдужості зайняв сум…

Змішати дев’ять таблеток снодійного з алкоголем могла тільки божевільна або…

Або?…

Ні, я, навпаки, намагалася позбутися цих таблеток…

Впевнена?

Так.

То чому не позбулася?

Пекельний головний біль перекреслив усі подальші спроби прояснити ситуацію.

Олеся залізла в ліжко і спробувала заснути – без снодійних і знеболювальних, – хоча знала, що усе даремно. Можливо, під ранок. І то ненадовго.

Скільки ж я випила сьогодні?

Спочатку вино, молдавське напівсолодке, потім вишневий лікер, а на закуску – шампусик!

Святкування – чи то пак поминки! – завершені, і я можу нарешті завалитися на ліжко і зняти ці довбані туфлі на підборах. Але кімната обертається довкола моєї бідної голови, шлунок підкочує до горла, хочеться плакати і сміятися одночасно. І навіщо було змішувати всі ці рідини?

Але насправді мені погано не через це.

Під ранок вона так і не заснула.

07:45. Усе даремно.

Ледве встала і, кутаючись у светр, – кому сказати, червень, а вона ходить у плетеному светрі! – пройшла до вбиральні, умилася, на кухні простягнула руку до чайника…

І тут у двері подзвонили. Здригнулася. Пригладила косу.

Дежавю якесь… Та ні, певно, батьки забули ключі від хати. Хоча вони й обіцяли повернутися тільки завтра.

Пішла відчиняти. Забувши, що має бути пильна, щоб зовнішній світ не проник у її фортецю над урвищем.

Прочинивши вхідні двері, дівчина голосно скрикнула і затиснула долонею рот.

Якби вона вела щоденник, то могла б написати в ньому, що в цю мить гіркі ридання, зароджені глибоко в душі, затиснуті відчаєм і провиною, прорвалися врешті через усі запруди, вибухнули сльозами і пролилися на її сум живою водою.

Але вона щоденника не вела. Просто розревілася, як мала дитина.

Я піду в далекі гори долинуло з-за лаштунків пам’яті телефонним дзвінком, на який вона не відповіла…

Максим зустрів Тамару Василівну біля дитячого майданчика. Того, що перед її будинком.

Їхав на фірму і дорогою завернув сюди. На похороні її не було, номера її мобільного зараз не мав, можна було б добути його, звісно, але що він їй скаже? Алло, привіт, пам’ятаєш мене?

А тут зустрів маму Лешека –