Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

Але все ж я сподіваюся.

Я шукаю у своєму житті людину, яка відразу ж впізнає мене. І це буде так само вірно, як і те, що я відразу ж впізнаю її. Точніше, відчую.

Це людина, яка так само, як і я, втомилася від самотності…Вона готова до любові незалежно від хворобливих спогадів про минуле…

Ця людина готова об’єднати свою душу з моєю, злити биття свого серця з моїм. Це розуміння починається з першого дотику, з першого погляду…

Коли я дивлюся своєї любові в очі, то ловлю себе на думці, що хочу зупинити цей момент, для того, щоб запам’ятати його назавжди.

Не хочеться вертатися спогадами у чуттєву порожнечу…

Неначе ти не жив, а лизав шматок іржавого заліза… Такий металевий присмак буває у випадку, коли життя стає безбарвним і непотрібним. Але раптом… Тисячі іскор в очах…

Я знаю, що при такій зустрічі всі порожнечі в житті починають заповнюватися, змінюючи пустий фон млявого існування на повноцінне барвисте перебування на самій прекрасній планеті.

Чоловік раптом згадав, як починає ростити почуття, маленьке, ніжне насіннячко якого вже висаджено кимось в родючий грунт, відносин що тільки-но зароджуються.

Він згадав, як кожен раз намагався бути поглинутим всім, що відбувалося. Його намір любити і бути коханим — ось, що ставало по-справжньому важливим. А паросток почуттів зміцнювався, ставав більшою і зрілою рослиною, що дає квіти й плоди. Щоправда, до плодів доходило рідко, оскільки Чоловік був Поганим Садівником.

Він перестав друкувати і опустив голову на складені хрест навхрест на столі руки… Він розумів, що його тексти не виведуть до бажаного, хоч як би він не намагався уявити собі ідеального партнера.

Адже не можна втекти або сховатися від своїх думок і почуттів… Вони нас все одно наздоженуть.

Просто потрібно навчитися бути Хорошим Садівником.

м. Дніпро

Раз-два, раз-два. Ось так, чудово, ще разок. Стати навшпиньки, щіткою дістати до середини даху, згребти до себе. Тоді — все те саме, з іншого боку. І лишиться дещиця: капот, скло, фари. Це навіть захоплює, це майже як Том Сойер фарбував паркан. Якщо спостерігати з боку, мабуть, руки сверблять спробувати.

Та зима була як ніколи важкою. Вона підсипала снігу щодня, без вихідних. Лише брала коротку перерву на півдня — і знову заходилася зі злою, майже садистичною фантазією: осьо вам дрібний колючий, а тепер — пухнасті пластівці-кури, а тепер — віхола з вітрюганами-завірюхами…

Останні два тижні кожен її день починався з чистки авта. Засипана «Хонда» здаля зустрічала винувато і приречено, ніби виправдовуючись: даруй, та знову треба. Ніка лагідно проводила по щоці — закругленому краю капоту: не переймайся, до чого ж тут ти? Зараз хутенько все почистимо. Діставала з багажнику щітку, швидко перевдягалася, пританцьовуючи від холоду: замість модної шуби — старенький пуховик, також спеціально припасений у бездонному багажнику, і починала ритуал. Сніг обвалювався сипкою вологою лавиною, потрапляв у рукави, обпікав шкіру. І це був лише початок чергового дня, за який треба було встигнути безкінечно багато.

Вона відвозила сина до школи, заїздила до банку, тоді до офісу, там — повідомлення про податкову перевірку, дебела тека з документами на підпис, переповнена електронна скриня, все валиться й валиться, ніби щоденний сніг, накриває пухкою шапкою. Під час обіду — зустріч, дуже важлива, нові партнери, угода складна, ледь випустиш з рук — все зірветься…

Потім податкова, це важко, це як прогрівати вкрите намороззю лобове скло, довго, нудно, марно витрачений час. І ще цілодобовий режим онлайн: Skype, Viber, Whatsapp, не проґавити, не забути.

Чоловік ніколи не розумів її темпу, звав метушнею, мишачим вовтузінням. Навіть після розлучення намагався радити, повчати.

— А хто тебе силує возити Іванка до школи через усе місто? Переведи до іншої, ближче до вашого нового дому.

А вона не могла: у сина у старій школі друзі, все йому подобається, все виходить. Якось запропонувала чоловікові: може, хоча б чергуватися будемо, бо нічого не встигаю. Він одразу ж знайшов відмовки: нє, так не піде, мені ж подвійний шлях робити туди-сюди, а це зайвий бензин, і прокидатися раніше хвилин на сорок. Вчора з дурного розуму пожалілася телефоном щодо снігу — знову відчитав: утомилася авто чистити, то й не чисти. Будь ласка, їдь маршруткою. Чи коли ти таке велике цабе, на таксі. Ніка зітхнула і продовжила працювати, мов заведений механізм: раз-два, все швидко, чітко, без права на відпочинок, навіть короткий, на пару годин, як у цієї сніжної зими.

Вранці її внутрішній мотор таки дав збій — проспала. Спотикаючись, бігла на стоянку, не встигне, нічого не встигне, і знову чистити — всю ніч валили лапаті пластівці. Раптом біля воріт розгублено застигла: автівка була чиста.

Вона здивовано обійшла з усіх боків. Як таке може бути? Машинально змахнула залишки снігу з люстерка. Квапливо кмітила, заводячи двигун: хто його знає, може, мело в інший бік… А інші машини як? Роздивилася: сусідні все роз’їхалися, за рештою не зрозуміти. Та гаразд, нема коли розмірковувати, радіти треба, пощастило. Отже, вона сьогодні встигне, всюди встигне.

Наступного дня її знову чекала почищена автівка. Ніка не знаходила собі місця, все гадала: що відбувається? Що це взагалі таке? Чиясь витівка? Загроза, містика? Вранці — все те саме, вже втретє: чиста «Хонда» поруч із засипаними сусідами. Ніка нервово кинулася до будки охоронця: ви не бачили, хто машину почистив? Сторож сонно пробуркотів: не виходив, не бачив, машина ціла, от і добре.