Читати книгу - "Антипедагогічна поема"

Аврора глянула в дзеркало і жахнулася: «Ну, це вже вопше!».

Ніс посинів і розпух.

Ларьок підозріливо на неї подивилася.

— Це що, твій новий любовнік?

— Ага, — скривилася Аврора, доторкнувшись до носа.

— Звєрь.

— Ага! — підтвердила Аврора.

— Слухай, познайом мене з ним!

— Ну, ти вопше, Ларьок! Сама має і чоловіка, і коханця, і ще їй мого подавай!

— Та ти не зрозуміла, я тільки хочу на нього краєчком ока глипнути!

— Це не твій тип мужчин. Він не має бабок на ресторани і п’ятизіркові готелі, зате по лінії трахання… — не договорила Аврора.

— Крейсерок, вітаю! Чингізханша моя! — і Ларьок спробувала обійняти Аврору, але та зойкнула від болю…

На другу половину дня в Аврори було заплановано зустріч з Мирославою, дружиною Олекси Тарасовича. Напередодні вони домовилися зустрітись у Аврори вдома.

Так було зручно обом.

Аврора приготувала пляшечку вина і три види сиру, все це вона купила в елітному супермаркеті, повертаючись зі спа-центру додому.

Мирослава прийшла вчасно, однак була вся напружена і знервована.

«Передменструальний синдром», — констатувала для себе Аврора і вирішила не пришвидшувати подій. Відкоркувала вино, розклала на тарілку сири впереміш із виноградом, горіхами й медом, розлила вино в бокали.

— Ну що, Мирославо, мир-дружба-кукурудза? — пригадала вона давню київську дитячу «мирилку».

Мирослава мовчки цокнулася з Авророю й жадібно ковтнула.

Аврора, дещо стурбована її мовчанкою, поцікавилася:

— Ви на мене ще сердитеся?

— За що? — здивовано перепитала Мирослава, а потім, згадавши істотний момент своєї й Аврориної біографії, махнула рукою: — А-а, за Олексу? Та я вже й забула!

Це було кумедно: дружина приходить до колишньої коханки свого чоловіка, абсолютно забувши, що та колись була коханкою її чоловіка. Так уміють робити лише киянки.

І дві жінки розсміялися. Потім зробили ще кілька ковтків, закусили сиром, і розмова полилася сама собою.

— Мені потрібна допомога хорошого психолога, — сказала Мирослава.

— Не знаю, чи я «зійду» за такого, — засумнівалася Аврора.

— Судячи з нашої першої зустрічі, саме ви мені й потрібні.

— Постараюся виправдати довіру! — пожартувала Аврора. — То які у вас проблеми?

Мирослава посерйознішала.

— У мене є коханець. Сподіваюся, що ви не скажете про це Олексі. А якщо й скажете — не біда. Він, напевно, сам про все здогадується… Отже, у мене є коханець. Власне, був… А може, ще є. Не знаю. У нас склалися якісь дивні стосунки… Це тягнеться кілька років… Власне, це вже затяглося до неможливості. Вже стає ясно, що наші стосунки безперспективні, що треба розбігатися, але…

— Але?

— Але я не можу його кинути. Він сидить отут (вона показала на груди), і хоч кілок на голові теши!

— Розумію, — сказала Аврора, насправді абсолютно не уявляючи, як допомогти Мирославі.

Вони знову цокнулися, випили, — тепер уже на брудершафт, — і закусили сиром.

Мирослава додала:

— Це просто невимовна мука. Я розумію, що він мені не потрібен, і, в принципі, я йому теж уже до лампочки, але я весь час думаю про нього, згадую наші з ним зустрічі, любовні сцени… Може, це і є любов?

«І що їй сказати?» — спитала себе Аврора. І, згадавши свою ситуацію з Олексою Тарасовичем, спробувала пояснити:

— Це залежність.

— Що?

— Це залежність. Людина дуже легко стає залежною від того, до чого звикла. Колись це так і називали: «звичка». Природа залежності одних людей від інших така сама, як залежність людини від наркотиків чи паління. От тобі приклад: ти встаєш щоранку і відчуваєш потребу випити кави, особливо, коли чуєш її запах. Ти знаєш, що вона тобі шкодить, що після неї у тебе гірко в роті і гупає серце. Але ти, незважаючи на це, п’єш її. Чи можна сказати, що ти любиш каву? Ні. Насправді ти її ненавидиш, бо її ненавидить твій організм, для нього це отрута. — Аврора ввійшла в раж, встала зі стільця і, уявивши перед собою велику аудиторію, натхненно вимовляла: — Так само і в стосунках з людьми… Розумієш?

— Здається, розумію. Але як цього позбутися?

— Позбутися будь-якої залежності важко. Але можливо.

— Як?

«Якби я знала!» — з досадою подумала Аврора. Однак зненацька її осяйнула ідея.

— Автотренінгом.

— Поможи мені, я заплачу.

«Киця ти моя! Хоч одна людина в світі запропонувала оплату за мої безцінні психологічні послуги!».

— Добре. Починаймо.

І Аврора почала імпровізувати:

— Яка твоя улюблена пісня?

— «Вона». Знаєш?

— Здається, так, ану наспівай.

— Можна? — Мирослава показала на гітару що висіла на стіні, вкрита шаром пилюки.