Читати книгу - "Муссоліні"

У такому контексті не тільки недоцільно видавати йому посвідчення політика-революціонера, а й варто поставити під сумнів його ідеологічну та політичну належність до соціалізму. Таку думку ще в 1930-ті роки висловлював Анджело Таска, який стверджував: «Муссоліні ніколи не був соціалістом, він був лише муссоліністом»3. Цю думку поділяла й Анна Кулішьова: «Він зовсім-зовсім, анітрохи не був марксистом і соціалістом теж не був. Він навіть не був політиком. Усього-на-всього писака, що начитався Ніцше»4.

Ця думка підтверджується іншими свідченнями – навіть ті, хто визнавав політично-ідеологічну роль Муссоліні у складних революційних подіях початку століття, вважали його революційність щонайменше «дивним способом боротьби в ІСП, одна нога в партії, інша – поза її межами»5, а отже, ключ до розв’язання загадки Муссоліні – соціаліста та революційного лідера зрештою треба шукати у прагненні до влади як домінантної для нього теми, в його невгамовному авантюризмі, у властивому йому стилі життя та політичній діяльності, де поєднувався «певний ідеалізм боротьби з деспотичним і панівним індивідуалізмом»6, у наявності в його соціалізмі чогось занадто темного й двозначного, якоїсь суміші філософського ірраціоналізму та сліпого прагматизму. При ретельному розгляді ці фактори зводять його досвід до рівня випадковості, майже непричетності до традицій соціалістичного та революційного руху, проте вони допомагають зрозуміти справжні причини раптових змін його політичного шляху.

Такий підхід дозволяє дійти висновку, що і в юнацькі роки, і в зрілому віці Муссоліні керувався лише власним розрахунком і жагою до влади, а це духовно суперечить почуттю справедливості та безособовому альтруїстичному пориву, які за визначенням притаманні справжній революційності, адже остання припускає, наприклад, політичне використання насильства проти супротивників, але тільки в разі об’єктивної потреби – заради вищої мети соціальної справедливості та миру. Проте при пильному розгляді насильство Муссоліні сприймається радше як його власна, хоча й низька, майже патологічна риса, інструмент особистого самоствердження та зловживання владою, не культурно-політичний продукт робітничо-класового походження, а результат хибного застосування філософських, романтичних і пізньоніцшеанських, анархо-декадентських (а ля Штирнер[25]) течій. І в такому розумінні воно не є по-справжньому революційним, а отже, не може вважатись історично та політично виправданим засобом.

До цих, скажімо, суб’єктивних факторів треба додати специфічність соціалістичної партії того часу, яка завдяки своїй суперечливості та невизначеності давала притулок усіляким авантюристам і опортуністам на кшталт Муссоліні.

Соціалістична партія виникла в 1892 році як відповідь на «соціальне питання», ставши представницею широких народних мас, залишених поза інтересами національної політики після завершення процесу об’єднання політичних сил періоду Рісорджименто. Протягом перших десятиліть двадцятого століття вона була будь-чим, тільки не принциповим класовим рухом чи ексклюзивним політичним проявом народу. На її керівних посадах перебували найбільш бентежні, нетерпимі та невдоволені життям представники дрібної інтелектуальної буржуазії, які зазвичай вороже ставилися до «правил гри» джоліттівської Італії. Звичайно, під кутом зору специфічних класових інтересів дрібна буржуазія, до якої належав Муссоліні, мала небагато спільного з боротьбою та емансипаційними вимогами робітничих і сільських мас, тож невипадково вона обмежувалася поверхневим тлумаченням (на рівні лозунгів) «священних текстів» революційної та марксистської літератури. Її цікавило скоріше отримання іншого, більш високого соціального статусу шляхом виконання певних політичних завдань у соціалістичному форматі.

Саме «невирішена подвійність» Італійської соціалістичної партії зразка початку [двадцятого] століття (яка мала народно-робітничу основу порівняно з дрібно- та середньо-буржуазною верхівкою) стала аргументом для ствердження, що майбутній диктатор був «майже “приреченим” до політичного учнівства в подібній партії»7. Але він також був приречений відірватися від неї за першої слушної можливості, що й відбулося насправді, до того ж у досить трагічній формі, напередодні вступу Італії до Першої світової війни.

Подібний аналітичний підхід, що практично призводить до знецінювання революційного соціалізму Муссоліні й позбавляє його історично-ідеологічного змісту, перетворюючи цей період життя на прояв типового дрібнобуржуазного бунтарства та стурбованості в анархічно-індивідуалістичному дусі, ще більше ускладнює сприйняття Муссоліні як революціонера, навіть незважаючи на нову іпостась засновника та лідера фашизму.

Дійсно, така характеристика Муссоліні – не як представника італійського революційного соціалізму, якого життя підштовхнуло «винайти», буквально вистраждати фашизм у результаті тривалих політичних та інтелектуальних зусиль, а як авантюриста, здатного на все заради задоволення жаги до влади, вільного від будь-якої ідеологічної належності, прагматика від політики, емпірика без ідей і чеснот – спирається на доволі хиткі культурно-історичні опори. Передусім вона відбиває лише те розуміння «революції», яке чітко зумовила ідеологічна традиція марксизму-ленінізму, адже, за цією традицією, революція – не просто насильницька зміна політичного та юридичного устрою (тобто перехід влади позазаконним шляхом від однієї владної еліти до іншої, яка порівняно з першою матиме іншу шкалу цінностей і різні інтереси), а справжній очищувальний катарсис історії, процес етичного відновлення й трансформація матеріальних основ існування, здійснена конкретним історичним суб’єктом, а саме робітничим класом з метою створення нарешті «справедливого» суспільства.

Додаймо сюди прагнення – яке тривалий час домінувало в культурі та історіографії лівих рухів, більше за інших залучених до міфологічного відображення ідей революції, – викреслити Муссоліні зі свого, так би мовити, «сімейного альбому», як буває з родичами, що відокремилися від власної родини або якось осоромилися. З цією метою доволі довго здійснювалося, з одного боку, систематичне знецінення його інтелектуального образу з наголосом на схоластичному, приблизному, дилетантському, випадковому характері його революційної культури та на самоцільності бурхливої активності, а з другого – зведення його політичних дій і вибору політичних таборів до ганебних характеристик жорстокої, позбавленої моралі, вольової, нар­цисичної, егоцентричної особистості, «суміші імпровізації, непостійності, опортунізму, спритності, відчуття моменту [...]: і все це без глибоких ідеологічних чи моральних коренів»8.

Урешті-решт, поза увагою залишався один аспект, що мав величезне значення: йдеться про місце, яке посідав романьольський соціаліст у революційній традиції Італії періоду Рісорджименто й одразу після нього. І на тлі цієї традиції його дії виглядали не тільки інноваційно й оригінально (адже заснування фашизму визначило в ній справжній історичний прорив), а й певною мірою органічно, що важко не побачити й проігнорувати. Дуже типовий для Муссоліні – звичайно, за років його соціалістичної діяльності, а частково навіть за часів фашизму – коктейль (в якому змішувалися державне регулювання економіки й анархічне бунтарство, авторитаризм і антилібералізм, мілітаризм та ідеалізм, антиклерикалізм і популізм, елітаризм і прагматичний реалізм, антиреформізм і антилегалітаризм, принципи етики й навіть месіанство, ораторське мистецтво та