Читати книгу - "Муссоліні"

38 Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 239.

39 G. Bocca, Mussolini socialfascista, Milano, 1983, p. 114.

40 P. Monelli, Mussolini piccolo borghese (1950), Milano, 1959, p. 99.

41 C. Alvaro, Terra nuova (1934), Milano, 1989, p. 70.

42 G. Bollati, L’italiano. Il carattere nazionale come storia e come invenzione, Torino, 1996, p. 34.

43 E. Galli della Loggia, L’identità italiana, Bologna, 1998, p. 118.

44 P. Gobetti, Scritti politici, ред. P. Spriano, Torino, 1960, p. 433.

45 Там само, p. 896.

46 Там само, p. 1077.

47 Там само, p. 435.

48 Там само, p. 764.

49 Там само, p. 769.

50 Rosselli, Socialismo liberale, cit., p. 137.

51 Там само, p. 116.

52 G. Ciano, Diario. 1937-1943 (1980), ред. R. De Felice, Milano, 1998, pp. 391, 394 e 455. Див. також G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982) за редакцією G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 242.

53 G. Prezzolini, Benito Mussolini, Roma, 1924, pp. 34-35.

54 Там само, p. 37.

55 Там само, pp. 38-39.

56 Там само, p. 167.

57 Там само, pp. 39-40.

58 C. Suckert, L’Europa vivente. Teoria storica del sindacalismo nazionale, Firenze, 1923, pp. 61-62.

59 Там само, p. XXIX.

60 Там само, pp. XLIII-XLIV. (Деякі виділення наші.)

61 G. De Luna, Benito Mussolini. Soggettività e pratica di una dittatura, Milano, 1978, pp. 9-10.

62 Там само, p. 10.

63 G. Salvemini, Carteggio. 1921-1926, ред. E. Tagliacozzo, Roma-Bari, 1985, p. 240.

64 P. Gobetti, Scritti politici, cit., p. 435.

65 G. Salvemini, Scritti sul fascismo, ред. N. Valeri e A. Merola, Milano, 1966, vol. II, p. 20.

66 Там само.

67 Salvemini, Carteggio, cit., p. 239.

68 Див. G. Bottai, Vent’anni e un giorno (24 luglio 1943), Milano, 1949, pp. 29-30.

69 M. Carli, Fascismo intransigente (contributo alla fondazione di un Regime), Firenze, 1926, p. 209.

70 P. Drieu La Rochelle, Socialismo fascista (1934), Roma, 1973, p. 135.

71 Там само, p. 137.

72 N. Bobbio, Dal fascismo alla democrazia. 1 regimi, le ideologie, le figure e le culture politiche, Milano, 1997, pp. 103-104. Автор резюмує та приєднується до гобеттівського тлумачення Муссоліні та фашизму.

73 G.A. Borgese, Golia. Marcia del fascismo (1937), Milano, 1983, p. 410.

74 Там само.

75 G. Artieri, Quattro momenti di storia fascista, Napoli, 1968, p. 7.

76 Bocca, Mussolini socialfascista, cit., p. 99.

77 R. De Felice (ред.), Mussolini giornalista, Milano, 1995, p. V.

78 A. Simonini, Il linguaggio di Mussolini, Milano, 1978, p. 13.

79 Pini e Susmel, Mussolini, cit., vol. II, pp. 313-314.

80 Prezzolini, Benito Mussolini, cit., p. 37.

81 Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 9.

82 Prezzolini, Benito Mussolini, cit., p. 48.

83 Див. M. Cervi, Mussolini. Album di una vita, Milano, 1992; S. Romano, Mussolini. Una biografia per immagini, Milano, 2000.

Чи можна Муссоліні – соціаліста, інтервентиста, фашиста – назвати революціонером (зокрема італійським революціонером)?

Усупереч успіхам історичних досліджень і застарілості багатьох ідеологічних настанов надання Муссоліні посвідчення революціонера, як і раніше, викликає певні сумніви. Не менш суперечливою, надто на загальноісторичному рівні, залишається оцінка політико-інтелектуальної ролі, яку він відіграв для внут­рішніх потреб італійського та європейського соціалізму. Утім, тривалий час у цій ролі вбачалася здебільшого ексцентричність і аномалія, а не оригінальність, тому ці рухи настільки відхрестилися від нього, що «колективна пам’ять італійців фактично ігнорує той факт, що дуче був одним із найвпливовіших керівників італійського революційного соціалізму»1.

Часто лунало твердження, що юнацького досвіду агітатора та пропагандиста в найбільш безкомпромісній і радикальній фракції робочого руху, усних і письмових промов про необхідність жорстокого повалення буржуазно-класового ладу та прагнення до найвищої політичної мети, тобто до соціальної революції, – цього вочевидь не вистачає, щоб сприймати його з історичної точки зору справжнім, ідеологічно послідовним, щирим революціонером, який органічно вписується у революційні вихори двадцятого століття.

Свій шлях соціаліста-революціонера Муссоліні торував під знаком теоретичної неохайності та політичного опортунізму, не дотримуючись бодай якогось ідеалу. Людина великих і неприхованих амбіцій зі спраглим на пригоди духом, позбавлена будь-яких етичних якорів – Муссоліні пройшов партійну школу в лавах максималістів без адекватної класової свідомості, без серйозної теоретичної бази, у богемному стилі, керований лише власним політичним інстинктом і вкрай вольовим характером.

Людина без жодних професійних навичок і взагалі позбавлена особливого хисту (за своїм характером) до ручної праці та фізичних навантажень, типовий дрібний буржуа-інтелектуал у пошуках швидкого соціального самоствердження, найкоротшим шляхом якого є політика, одержимий владою, людина, що прагне лише затвердити власну особистість і захопити собі «місце під сонцем», він скористався гаслами соціалізму й надіями на визволення селянських і робітничих народних мас тільки заради підтримки власних амбіцій, спираючись для цього на свої безсумнівні якості трибуна та журналіста. Отже, Муссоліні