Читати книгу - "Ангел пригляду"

мазнув швидким поглядом по обличчях. Піп, років сорока-сорока п’яти, бородатий, обличчя відкрите, гарне, але з якоюсь таємною думою. Жінка поруч із ним… тут досвідчене око спіткнулося, забуксувало. Молода ще, не більше за двадцять п’ять. Ніжні риси обличчя, сірі очі, глибокі, довірливі… щось у них незвичайне. Подивилася на капітана, а той у цьому погляді взяв і потонув. Більш нічого вже не бачив, тільки очі ці стояли перед ним, вабили, притягували.

Як же це виходить, що чоловік прожив тридцять років, наче за кам’яною стіною, а потім раз — і пропав? І справді зник капітан Голощок — диверсант, гуляка, шибайголова, холоднокровний розвідник, який голими руками брав здоровенних російських десантників. Закохався капітан, інакше не скажеш, але ж навіть не знав, хто перед ним — свої чи чужі, законослухняні обивателі чи справді, як запідозрив прапорщик, шпигуни. Ну та тепер уже все одно…

Страшним зусиллям волі струсив Голощок із себе мару. Кашлянув суворо, мовив, не підводячи очей:

— Ну, панове, будемо знайомитися. Прізвища, імена, по батькові, військові звання, мета перебування в зоні бойових дій?

І втупився у священика, намагаючись випадково не зустрітися поглядом із сіроокою. Натомість піп дивився з легким докором, хитаючи кудлатою головою:

— Ну що ви, Григоре Леонідовичу, яке військове звання у священика? Ми ж не в Росії: самому лише Богу служимо, а не державі.

Почувши власне ім’я й по батькові, Голощок аж захолов — звідки? Однак тут же схаменувся: мабуть, язикатий прапорщик обмовився, бажаючи, либонь, підкреслити близькість до начальства.

Піп тим часом продовжував не моргнувши оком:

— Аз єсм недостойний слуга Божий отець Михайло, колишній настоятель місцевої церкви. За мене паламар наш Антоній може поручитися. А це супутниця моя, Катерина, прошу знайомитись.

Висловлювався він, як на Голощока, надто кучеряво, але не це стурбувало капітана — на те він і священик. Капітан здригнувся від іншого, від слова «супутниця», яким назвав сірооку спритний панотець. Що значить — супутниця? Зазвичай так називають близьких жінок — супутниця життя, наприклад…

Але стривайте, як це? Вони ж, священики, з жінками не дуже собі дозволяють, це вам не декамерон якийсь. Хоча стоп, начебто це стосується лише ченців, а біле духовенство має право… Ну так, має, точно… Але якби вони в шлюбі були, то панотець Михайло назвав би її паніматкою, та й по всьому. Отже, не вінчані… З іншого боку, хто ж тепер зрозуміє, що їм дозволено, а що ні…

Від цієї думки спалахнуло вогнем обличчя капітана, а серце, навпаки, похололо. Супутниця, отже?..

З ревнивою огидою дивився він тепер на фізіономію попа і нічого в ній уже не бачив доброго, саму лише байдужість, а в примружених очах угледів навіть брехливу хитрість, і хіть, і обман.

Як би з’ясувати все ж таки, що там між ними? Або ні, краще вже нічого не з’ясовувати. Не витримає капітан Голощок, особисто відведе священика в поле, поставить спиною до пейзажу і шльопне, як шпигуна з того боку. А може, він і справді ворог і шпигун, тоді взагалі нема питань…

Пашіло капітанове обличчя, кипіла кров, у роздутих жилах клекотіли чорні ревнощі. Не панував над собою більше, сам себе не впізнавав…

Саме цієї миті глянув панотець Михайло на Голощока, на очі його опущені, на рот, що судомно смикався — і одразу все зрозумів. Не офіцер української армії стояв перед ним. Стародавній демон, сторож підземного світу — пес Кербер — шкірив зуби, рвався з ланцюга, дихав смердючою злістю й намагався розірвати.

Пес Аїда не міг покинути безодню в природному вигляді, і сили пітьми підшукали йому смертну оболонку. Але чи знає людська частина капітана, хто він зараз, чи керує він собою, а чи його використовують наосліп через його силу й лють?

Якби з’явився тут зараз справжній панотець Михайло, простий сільський священик, був би він збентежений до краю. Сходження архангела з небес — річ небувала, але можлива, адже архангели, на погляд християнина, існують, то чому б рано чи пізно не зійти одному з них до людей з якоюсь грізною місією? Але Кербер, Аїд, інші міфи та байки, вигадані давніми греками для зміцнення людських дурощів — вони звідки в нашому речовому, тілесному, наскрізь реальному світі?

«Ох, люди, люди, — сумував архангел, — дарма стараються, виснажуються, самі вигадують міфи, а потім починають думати, що як одне є, то другого вже не буде. Ні, одне не виключає другого: і те, і це, і в пекло зійшов Христос, і радісні боги античності, і чорні мерці вуду, і товсті життєлюбні ідоли голодних китайців. Усе це було, було — а якщо й не було, то тут же й виникало, заледве знаходилося відповідне ім’я. Бо що придумане, вже не зникає — або, в усякому разі, зникає нескоро».

Але вся ця філософія зараз була не до речі. Кербер, чи то пак капітан Голощок, не володіючи собою, скипав ревнивою люттю, намацуючи тремтячими пальцями кобуру, щоб одним пострілом вирішити питання, закрити його раз і назавжди.

— Григорію! — голос архангела звернувся до глибин душі, до християнського первня, до даного при хрещенні таємного імені.— Григорію, чи ти чуєш мене?!

Але, видно, сили архістратига пішли на боротьбу з пекельною воронкою, тобто на те, щоб прикрити їх із Катею від ворожих снарядів. Ніщо не сколихнулося — як і раніше, дивився на нього Голощок лютим поглядом, сповненим божевілля. Потім перевів погляд на лейтенанта Римаря, гаркнув:

— Зі шпигуна очей не спускати. У разі спроби втекти — вогонь на ураження.

Узяв Катю за лікоть, повів геть із кімнати. Та розгублено озирнулася на панотця Михайла, очима попрохала допомоги.

Той підвівся з лави на весь зріст, простяг правицю, загримів:

— Іменем Отця Небесного — зупинись!

Вишній гнів заповнив смертну оболонку, потік жилами, вихлюпнувся в мозок, закипів, вибухнув, заворушилися за спиною крила, набираючи сили… Ще мить — і здригнувся б світ від явленої благодаті. Аж тут хтось угатив важким кулаком панотця Михайла по потилиці, і настала темрява навколо — тиха, ватяна, доволі довга.

До тями він прийшов раптово, немов зі скелі вниз стрибнув. На лобі лежало щось мокре й холодне. Розплющив очі, побачив над собою сумне обличчя Каті. Вона прибрала з його чола вологий рушник. Панотець Михайло лежав на короткій дерев’яній лаві, ноги з неї звисали, поруч на стільці сиділа Катя.

— Тебе не чіпали? — тривожно запитав він.

Зазвичай для вічного небожителя це не так уже й важливо, але зараз у смертній оболонці жило, крім божественного, непостійне, мінливе,