Читати книгу - "Ангел пригляду"

Лікар батальйонний, оглянувши, сказав, що, за всіма ознаками, наче діабет. Поміряв цукор глюкометром, той виявився майже в нормі. Але лікар наполягав — діабет і діабет, тільки початкова стадія. Думка ескулапа капітанові була неприємна, адже він звик вважати себе здоровою людиною. Хоча, якщо подумати, яка різниця, коли в будь-який момент може накрити тебе «градом» або, припустімо, просто міною. Самі поміркуйте, чи велика радість знати, що помираєш у чудовому здоров’ї?

Усе це розумів капітан Голощок, проте все одно було огидно. Уявити себе опухлим, обважнілим, на інсуліновій голці він не міг, краще вже в спину штик-ножем від АК74, і не морочте голову. Тож вирішив капітан не вірити лікареві щодо діабету, а знайти якесь більш прийнятне пояснення…

І знайшлося воно досить швидко. Кореєць Міша, з контрактників, пояснив, що діабет тут зовсім ні до чого, а насправді капітан холоду хапонув — так у їхній вузькоокій медицині воно називається. Оце вже було схоже на правду, тому що на початку зими мусив Голощок цілу добу кантуватися в мокрому снігу, ховаючись від орків. Історія була неприємна, закінчилася, щоправда, добре — повернувся до своїх без жодної подряпини, то й забув про те. А ось за кілька місяців, виходить, історія відгукнулася на повну.

Ще Міша сказав, що річ тут не в ногах — ті просто відгукуються на хворобу, — а в нирках. Нирок, одначе, капітан особливо не відчував, пив, як і раніше, — горілку, пиво, спирт, усе підряд. Щоправда, на спідньому з правого боку, трохи вище від попереку, стали з’являтися чорні сліди, ніби бітумом злегка мазнули. Якби на гімнастерці, ще можна зрозуміти — забруднився десь. Але зсередини?? Чи справді мав рацію кореєць, і чорнота ця йде просто з тіла? Але що ж тоді всередині діється?

Про це, втім, він волів не думати. Тим більше що Міша казав: нирки вилікувати можна — за старим корейським рецептом. Бульйон із собаки зварити й пити регулярно. Рецепт не дуже припав по душі Голощокові: собак він любив, але не так, щоб із супу їх ложкою виловлювати, а по-справжньому, по-людськи. І хоч кореєць пропонував зловити бродячого пса з тих, які попри бомбардування довкола крутились, і зварити ліки, капітан заборонив. Нічого, потерпимо до кінця війни, а там, дивись, і без живолупів вилікуємося.

Голощок убрався за формою, як годиться, і визирнув у вікно. Завірюха, що мела останні дні, стихла, замети сяяли під сонцем райдужним пилом. Сніг усюди був незайманий, пухнастий: на сільських дахах, на подвір’ях, на тротуарах, і тільки на дорозі його вже порозмітали гусениці й колеса БТРів та вантажівок. Там, за вікном, панували зараз мир і спокій. Захотілося відчинити раму, вдихнути на повні груди чисте, холодне повітря. І хоч капітан твердо знав, що насправді смердить воно пороховим гаром і чадом солярки — однаково хотілося.

Помилувавшись зимовим краєвидом, капітан відвернувся від вікна. Погляд його впав на старовинну різьблену скриню, що стояла в кутку, і настрій ураз зіпсувався. До чого вона тут, ця скриня, користі від неї нуль, замок наглухо заварений. Може, й зберігали в ній господарі щось цінне, але якось сумнівався капітан щодо цього. Одного разу навіть копнув скриню — і надто легкою та йому видалась. Але нехай, скриня — це ще півбіди. Весь дім був наче напоказ  напханий випадковими речами — вишиванками, рушниками, килимками, глечиками, макітрами, ще чимось суто українським. Нічого цього раніше не було, нанесли в останні місяці, патріоти, блін…

Схаменулися, згадали нарешті, якого роду — коли ворог у хату ввалився просто в брудних чоботях. А раніше чи багато у вас тут було рушників та вишиванок? І нефіг тепер оселедці відрощувати — протринькали неньку зі своїм бізнесом. Збагачувалися в поті чола, себе не тямлячи… Хто мільярди в банки, хто малу грошву в калитку. На чорний день збирали — а він уже й тут, найчорніший… Озирнулися — що за притичина, що таке з Україною?

А нічого, на місці стоїть. Тільки гупають нею ворожі чоботи, вивертають ґрунт танки, виють над головою снаряди. Зміями повзуть по зраненій, онімілій землі страшні білі гумконвої, а вона лише зуби стиснула. Везуть гуманітарний вантаж: консерви, зерно, борошно, насіння. А до них — міномети, гранати, ракети, боєкомплект і пальне для танків та БМП. Назад теж не повертаються порожніми: тягнуть мерзлий, вишкірений, із закоченими білками «вантаж двісті», щоб було над ким пустити покірну сльозу матерям і дружинам у Росії, поставити поминальну чарку та безіменний сирітський хрест.

І скрізь, де зміяться білі колони, війна спалахує з новою силою, немов бензину у вогонь хлюпнули, і розцвітають пишним цвітом злість, і біль, і ненависть, і зрада, і знову гинуть діти й старі і тоскно виють ночами оскаженілі зі страху пси…

Слава героям, слава Україні… А герої сотнями йдуть на небо, одна за одною. I мертвим уже нічим не допоможеш, у вуста їм повітря не вдихнеш, не впаде сльоза на землисту щоку…

Заболіла голова в капітана від цих думок, затріщала, опустився він на ліжко, заплющив очі, відкинувся спиною на стінку…

Кому була потрібна ця війна? Хто першим зуби вишкірив, хто вирвав шмат м’яса з теплого беззахисного людського тіла? Хто почав усе це божевілля, братове, ось де питання… І той, хто почав, той і відповість… Хоча як їх потім дістати на їхніх тропічних островах?

Сил уже немає — ні воювати, ні ненавидіти… І коли це все скінчиться? А швидше за все, ніколи, якщо вже почалося… Ми їх повбиваємо, чи вони нас — однаково кінця не передбачається. До останнього набою, до останнього бійця. А останнього якраз і не буде, ось у чому річ. Баби нових народять, і будуть одні за нас, а другі за них…

У двері постукали — коротко, діловито. Увійшов прапорщик Борович. Міцна шия туго червоніє в комірці, очі витрішкуваті.

— Товаришу капітане, дозвольте доповісти?

— Доповідай, — кивнув Голощок.

— Зловили двійко підозрілих, бабу і якогось попа, — прапорщик трохи нахилився вперед, додав неголосно, переконливо. — Документів ніяких. Схоже, шпигуни…

— Шпигуни, кажеш? — капітан невесело посміхнувся. — Гаразд, зараз подивимося.

Твердо ступаючи по рипучій підлозі, увійшов у сусідню кімнату, за спиною, незважаючи на неабияку вагу, пританцьовував прапорщик.

«Шпигуни» смирно сиділи на лавочці біля біленої пічки під наглядом лейтенанта Римаря. Капітан