Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

церкви продзвонили на вечір. Вечір дзвонів і співу. Віддалік із долини линули голоси, що виводили псалми вечірньої меси, було видно дітей, які крокували з запаленими свічками схилом далекого пагорба, велетенські бронзові дзвони хилиталися і калатали, наче громи, від їхнього звуку валували собаки, крутячись і кидаючись у бік порожніх вулиць.

Цвинтар виблискував білосніжною білизною мармурових плит, гравієві стежки мінилися, наче градом усипані. Гравій шурхотів під ногами у Філомени та Філепа, котрі йшли вперед, волочачи за собою чорні тіні, які відкидало позад них сяйво місяця у безхмарному небі. Вони схвильовано озиралися, але ніхто їх не зупинив. Вони бачили, як гробар із безногою тінню пішов з пагорба до вечірні.

Аж ось:

— Хутчій, Філепе, замок!

Разом вони запхали довгого металевого прута між застібкою навісного замка і дерев’яними дверима, які лежали врівень із поверхнею землі. Разом вхопили і потягнули. Тріснуло дерево, розкрився замок. Разом вони підняли важкі двері й перекинули їх набік. Разом пірнули в темряву наймовчазнішої з усіх ночі. Там чекали на них катакомби.

Філомена розправила плечі й глибоко вдихнула.

— Вже час.

І ступила на першу сходинку.

У кам’яниці Філомени Діаз її діти спали по кутках вистиглої на вечір кімнати, заспокоєні звуками власного теплого подиху.

Нараз вони всі прокинулись.

Кроки — повільні та сторожкі, човгання по бруківці знадвору. Двері різко відчинились. Раптом у дверному прочілі виросли силуети трьох людей на тлі вечірнього неба. Одне з дітей підвелося і черкнуло сірником.

— Ні! — Філомена вільною рукою загасила вогонь. Сірник упав долі. Вона зітхнула, двері захряснулись. Кімната знову наповнилася чорнотою. Тоді Філомена нарешті промовила:

— Не запалюйте свічок. Ваш батько повернувся додому.

Опівночі двері сколихнув наполегливий стукіт і грюкіт.

Філомена відчинила.

Гробар аж на лиці змінився від люті.

— Ось де вона! Злодюга! Крадійка!

Позад нього стояв Рікардо, на вигляд дуже зіжмаканий, дуже стомлений і старий.

— Кузино, дозволь увійти. Пробач мені. Оцей наш друг…

— Я нікому не друг! — крикнув гробар. — Замок зламано, тіло викрадено! Визначити, чиє тіло, — значить упізнати злодія. Все, що я можу, — це привести тебе сюди. Заарештуй її!

— Одну хвилинку, будь ласка, — Рікардо вивільнив свою руку із чіпких пальців гробаря і важко подивився на кузину. — Можна нам увійти?

— Он де, он де! — гробар ускочив досередини, тицяючи пальцем у бік протилежної стіни. — Ти бачиш?

Але Рікардо збирався дивитися лише на жінку.

— Філомено? — дуже лагідно запитав він.

Обличчя Філомени було обличчям людини, яка пройшла через довгий-предовгий темний тунель і нарешті вийшла до протилежного кінця, де було видно тіні нового дня. Її погляд горів готовністю. Вуста знали, що казати. Увесь переляк здимів. А те, що лишилося, було таке ж легке, як оберемок соломи, яку вони разом з її вірним сином принесли з пагорба. Нічого більше не могло статися з нею за все життя — це було помітно з того, як вона трималася, коли почала говорити:

— Тут немає ніякої мумії.

— Я вірю тобі, кузино, але… — Рікардо підняв погляд і прочистив горло. — Що то стоїть, приперте до стіни?

— Щоби відсвяткувати Навський день, — почала Філомена, навіть не глянувши, куди вказував Рікардо, — я взяла папір, борошно, дріт і глину та зробила ляльку в натуральну величину, яка дуже подібна на мумію.

— Невже ти справді таке зробила? — вражено спитав Рікардо.

— Ні, ні! — гробар аж підскакував від збудження.

— З твого дозволу… — Рікардо підійшов до фігури при стіні й посвітив на неї ліхтариком. — Он як, — сказав він. — Он як…

Філомена дивилася тільки в дверний прочіл, за яким світив місяць уповні.

— Я придумала цю мумію і зробила її своїми руками заради доброї справи, — оголосила вона.

— Що ще за справа? — вимогливо запитав гробар.

— Ми добудемо з неї гроші на їжу. Ти ж не відбереш у моїх дітей права їсти?

Але Рікардо не слухав. Біля протилежної стіни він крутив головою то так, то так, чухав бороду, косуючи на високу фігуру, яка ввібрала в себе власну тінь, мовчала своєю тишею, стоячи при кам’яній стіні.

— Лялька, — пробурмотів він. — Найбільша смертолялька, яку я будь-коли бачив! Я бачив скелети у натуральну величину у вікнах, картонні гроби, завбільшки з людину, наповнені зацукрованими черепами, — це я бачив. Але щоб таке! Я вражений, Філомено!

— Вражений? — аж завищав гробар. — Та це ж не лялька, це…

— Ти присягаєшся, Філомено? — спитав Рікардо, не дивлячись на гробаря. Він простягнув руку і кілька разів поплескав іржаво-коричневі груди фігури. Вона звучала, мов самотній барабан. — Присягаєшся, що це пап’є-маше?

— Клянуся Пречистою Дівою.

— Тоді гаразд, — Рікардо знизав плечима, пирхнув, а тоді розсміявся. — Тоді все просто. Якщо ти присягаєшся Пречистою Дівою, то про що мова? Тоді ніяких процесуальних заходів не знадобиться. Зрештою, пішли би тижні, щоби підтвердити чи спростувати, що це всього лише, або не всього лише, штука, скручена зі старих газет і тіста, вимазана рудою глиною.

— Тижні, місяці, підтвердити, спростувати! — гробар обернувся довкола своєї осі, ніби закликаючи всіх святих світу, які чомусь виявилися безсилими у цих чотирьох стінах. — Ця «лялька» — моя власність. Моя!

— Ця лялька, — спокійно заперечила Філомена, дивлячись на пагорб, — якщо вона лялька, зроблена мною, то мені й належить. І навіть, — вона зробила паузу, збираючи зі свого єства нові запаси спокою, — навіть коли це не лялька, а сам Хуан Діаз повернувся додому, то чи не належить він насамперед Господові?

— Хто б заперечував! — притакнув Рікардо.

Гробар хотів би спробувати. Але перш ніж він зумів зібрати слова докупи, знову заговорила Філомена.

— І хіба не перед Господом, біля Господнього вівтаря, у Господній церкві в один із найсвятіших Господніх днів, Хуан Діаз сказав, що буде моїм до останніх своїх днів?

— До останніх днів, ага-ага, — зрадів гробар. — Отож-бо й воно! Але його дні збігли, і тепер він належить мені!

— Отож, — продовжувала Філомена. — Спершу власність Господня, потім власність Філомени Діаз, якщо тільки ця лялька — не лялька, а сам Хуан Діаз. І, хай там як, володарю смерті, ти вигнав свого пожильця, ти прямо сказав, що більше його не хочеш. А коли ти так щиро його любиш і бажаєш, то чи не заплатиш ти за нього орендну плату, щоби він знову був твоїм пожильцем?

Але володар тиші аж задихнувся від люті, давши тим самим час заговорити Рікардо.

— Володарю могил, я бачу багато місяців, безліч правників, багато точок зору — добрих і міцних, — щоб підтримати ту чи іншу точку зору, включно із законами, які стосуються нерухомості, виробництва іграшок, Господа, Філомени, Хуана Діаза, де б він не був, голодних дітей,