Читати книгу - "Нація"

Друг «Береза» називав його трембітою, оскільки своєю формою, точніше довжиною, він повторював трембіту, щоправда, діаметр «комина» був трохи більший. Кінець сягав дупла старезної, вже майже всохлої, груші, що росла якраз у кінці Климишиного подвір'я.

У криївку надходило небагато повітря, але на ніч чи на один день його якраз ставало, щоб не почувати себе геть кепсько.

Тепер же, після трьох голодних і нервових діб, у товаристві блощиць і вошей, що ходили пішки по тапчанові, накритому вовняним коцом, Корнелії здавалося, що вона зімліє, щойно вхопить повітря на землі.

Та на землю ще треба вибратися.

Вона давно так довго не перебувала в закритому просторі. До того ж — без руху, без живого звуку. Корнелин хліб — нічні дороги, ретельно заховані на тілі повідомлення, знайомі люди й максимум обережності. Усі роки, відколи стала на цей шлях — шлях змагання з червоним ворогом, — вона була особистою зв'язковою між двома надрайоновими провідниками: другом «Березою» й другом «Кленом». Її природна винахідливість і воля ні разу не зрадили.

Але чим далі — тим менше залишається кому носити донесення «Берези»: друг «Клен» із простреленими як решето грудьми похований у Сторонецькому лісі, під розрослою калиною над урвищем.

Господарі явочних місць пасуть білих ведмедів, а її колишні чорноброві соколи-наречені чекають — не дочекаються тоненької свічечки в поминальні дні над своїми могилами, розкиданими по лісах і видолинках її солодких Карпат.

Вона втрачає пам'ять, коли намагається згадувати, де хто похований: стільки їх, молодих побратимів, чиї кістки сусідять тепер із буковим та смерековим корінням. Один час Корнелія таки блудила лісами, згадуючи місця поховань. Та з часом стежки заростали, могилки западали й рівнялися із землею, березові хрести перекошувалися — й Корнелія з жахом думала, що не встигає навідуватися до місць убієнних.

А що буде, як мине багато-багато років? Хто згадає ці місця, коли про них і тепер мало хто знає, окрім свідків? Хто направить і перев'яже барвінком хрести?

Її молоді братове без вагання склали свої буйні голови, а червона гадина розлазиться в усі шпари — й ніхто не може її спинити.

Ще три роки тому, коли Корнелії було сімнадцять, рій хлопців гудів за нею, де б вона не з'являлася. Тепер же заплітає свою товсту косу — й не знає, чи буде кому розплести її: викосили хлопців, неначе косою. А на тих, що лишилися по довколишніх селах, Корнелія не має серця: вона не знає, чи можна їх допустити до своєї коси —

вони не були з нею в лісі,

не ридали в кулак над раненими й убитими,

не місили з нею сніги й не спали в листі,

не били воші по криївках

і не їли воду, запиваючи її водою.

Вони їй не пара, бо не розуміють, що відбувається навкруг, тільки мовчки кладуть у червоний хомут свої покірні шиї. А вона цього не розуміє.

Коли вперше Корнелії довелося самій сидіти добу в криївці, вона найбільше боялася за своє волосся: щоб не вчепилися воші. А тепер, по роках досвіду, найперше натерла волосся нафтою з лампи. Знала, що воші до кіс не дійдуть. Зате цілодобово, а найдужче — вночі кусюча нечисть бешкетувала на тілі. Корнелія за три доби роздерла шкіру до крові, але то не допомагало — й учора вже змастила нафтою груди й спину.

Першу добу вона подумки сварилася з другом «Березою», а швидше, із Климихою-нехлюєю, що так запустила криївку. Хоча Корнелія знала, що схованка в Калини використовувалася дуже рідко, й то в крайній потребі. То й не дивно, що в ній розвівся такий звіринець. Якби раптом із якогось кута зараз виповзла гадина, вона б здивувалася мало.

Та сьогодні, на третю добу чекання, Корнелія про сварку з «Березою» чи Климихою не думала. В якусь мить спаралізував страх, що її могли живцем закопати отут, за два кроки від гостинця з Березова на Білий Потік, за крок від лісу, щоб не мати клопоту й мороки з її легалізацією.

А в тому, що йшло або до смерті, або до легалізації, Корнелія не сумнівалася. Не знати, чи є ще кому подумати про Корнелину легалізацію, а про смерть думати не треба: варто лишень лишити її під землею.

Вилізти з криївки вона не вилізе: ляда прикинута зверху кушуром. У цьому — весь секрет Климишиної схованки: ніхто не міг несподівано потрапити на очі чужинцю, вибравшись із криївки без команди на те. Кричати крізь «комин» вона також не докричиться: він, хоч і схожий на трембіту, та не трембітає.

А криївка — акурат відповідає труні, хоча труна не така широка й не така висока, а решта — могила. Якби криївка причаїлася в лісі, Корнелія не послухала б заборони й уночі хоч на пару хвилин — а вийшла би з-під землі. А тут, навіть коли б могла відкрити ляду, прикинуту кушуром, все одно не сміє показати носа: а якщо там засідка, а може, лиш чекають її виходу просто в руки звіра? А якщо коридор із кушуру розбили, вона що, отак виросте собі з-під землі, мов гриб?

А може, Калинину господарку спалили?

Недаремно ж учора з «комина» несло горілим. Добре, що димом не задушилася.

Коли б вона тепер була там, не ломила би руки від нервів. А так сидить, закута двома метрами по три рази. Може, як павук, лізти догори; може вздовж ходити, а може впоперек. Більше нічого не може: нема де.

Такі нерви й такий страх мала два роки тому, навесні, перед самим Юрієм, коли чекала в Чорному Потоці зв'язкову з Косова.

Чекала в призначеному місці день, чекала другий.

У неї закінчилися харчі.

Лісами ходили облавники.

І вона подалася в село, лишивши умовний знак, що її слід шукати поблизу. Украла, Боже прости, коло крайньої хати сапу, зав'язала голову по-молодицьки й пішла поміж людські обійстя. Знала, що мусить бути на виду, щоб її могла знайти косівська зв'язкова.

її зірке око пасло городи. Але в Чорному Потоці на тридцять хат люду городи вже завесновані. Похнюплена Корнелія хотіла вернутися назад, коли око зачепилося за зораний, та не оброблений город коло щойно збудованого будинку з різьбленими стріхами й низьким парканом.

Високий ґазда в вишитій