Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Перед тим як її поголили, Катя Плантон під час переклички завжди сідала посеред свого ряду на землю, підстеливши собі шапку-вушанку. Шіштваньйонов кричав:

— Фашистка, вставай!

Тур Прікуліч тягнув її за косу догори, а коли він відпускав, вона знову сідала. Він бив її по спині, аж поки вона не падала, скоцюрблена, на землю, затискала косу в руці, а руку запихала в рот. Кінчик коси стирчав із кулака, так ніби хтось відкусив половинку маленького брунатного птаха. Вона лежала, поки хтось із нас не піднімав її після переклички і не допомагав дійти до їдальні.

Нами Тур Прікуліч міг керувати, але над Катею Плантон він міг лише демонструвати жорстокість. А коли і це йому не вдавалося, то лише імітувати співчуття. Незмінно і безпорадно Катя Плантон позбавляла його панування змісту. Щоб не втратити рештки гідності, Тур Прікуліч відчепився від неї. Під час переклички Катя Плантон сиділа біля нього на землі. Вона годинами сиділа на своїй шапці і здивовано спостерігала за ним, як за лялькою-маріонеткою. Після переклички її шапка виявлялася примерзлою до снігу, доводилося віддирати її від землі.

Три літні вечори підряд Катя Плантон зривала перекличку. Спершу вона досить довго спокійно сиділа біля Прікуліча, а потім присувалася ближче до його ніг і полірувала його черевик своєю шапкою. Він ставав їй на руку. Вона забирала руку і полірувала інший черевик. Він наступав і на другу руку. Коли він піднімав ноги, вона зривалася з місця і бігла вздовж рядів вишикуваних на перекличку в'язнів, розмахуючи руками і туркаючи, ніби голуб. Усі затамовували подих, а Тур сухо сміявся і був схожий на великого індика. Тричі Каті вдалося відполірувати його черевики і побути трохи голубом. Потім їй заборонили бути присутньою під час переклички. У цей час вона повинна була мити підлоги у бараках. Вона набирала воду з криниці у відро, полоскала і викручувала ганчірку, намотувала її на мітлу, а після кожного барака міняла брудну воду на чисту. Жодна непевність, яка могла би зашкодити процесу, не спадала їй на думку. Підлога була чиста, як ніколи доти. Вона мила старанно і непоспіхом, мабуть, звикла до цієї роботи ще вдома.

Насправді вона не була такою вже божевільною. Перекличку — німецькою «аппель» — вона називала яблуком — «апфель». Коли рідина у коксовій батареї бурчала особливо голосно, вона вважала, що це почалася служба у церкві. Їй зовсім не потрібно було створювати собі ілюзій, бо її думки були не тут. Її поведінка допасовувалася не до порядку в таборі, а до її внутрішнього стану. У ній було щось первинне, просте, і ми заздрили цьому. У її інстинктах не міг зорієнтуватися навіть янгол голоду. Він переслідував її так само, як усіх нас, але не міг потрапити у її мозок. Вона виконувала найпростіші речі, не залишаючи собі вибору, повністю віддавалася на волю випадку. Вона пережила табірні роки, ні разу не вийшовши на обмінні оборудки в село. Її ніколи не бачили біля кухонного сміття за їдальнею. Вона їла все, що можна було знайти на дворі табору і території фабрики. Квіти, листки, насіння бур'янів. Усіх можливих комах, хробаків, гусениць, личинок, жуків, слимаків і павуків. А в снігу на дворі табору вишукувала заморожені екскременти вартових псів. Усі дивувалися, наскільки пси довіряли їй, так ніби вважали цю божевільну людину своєю.

Божевілля Каті Плантон завжди трималося в рамках, які можна було зрозуміти і вибачити. Вона не була набридливою і не надто абстрагованою від дійсності. Протягом усіх цих років вона зберегла природність домашньої тварини, яка живе у таборі. У ній не було нічого чужого. Ми любили її.

Одного вересневого пообіддя моя зміна закінчилася, сонце все ще яскраво світило. Я заблукав стежками за ямою. Поміж яскраво-вогняною лободою, яку давно неможливо було їсти, коливався, позолочений сонцем, дикий овес. Його зернята блищали, ніби остови риб. У твердих шкаралупах зернята були ще молочно-м'які. Я їв. На зворотному шляху я вже не хотів продиратися крізь бур'яни і пішов звичайною стежкою. Біля цеппеліна сиділа Катя Плантон. Її руки лежали на мурашнику і мерехтіли чорним. Вона облизувала руки і їла мурах. Я запитав:

— Катю, що ти робиш?

— Я роблю собі рукавички, вони лоскочуть, — відповіла вона.

— Тобі холодно? — запитав я.

— Сьогодні — ні, завтра, — відповіла вона. — Мама спекла мені макові рогалики, вони ще теплі. Не ставай тут ногами, ти ж можеш зачекати, ти не мисливець. Коли рогаликів більше не буде, солдатів порахують на яблуку. А потім вони поїдуть додому.

Тут її руки знову замерехтіли чорним. Перед тим як злизати мурах, вона запитала:

— Коли війна закінчиться?

Я відповів:

— Війна закінчилася два роки тому. Ходімо, повертаймося до табору.

Вона відповіла:

— Ти ж бачиш, зараз я не можу.

КРИМІНАЛЬНА СПРАВА З ХЛІБОМ

Феня ніколи не носила фуфайки, а лише білий робочий костюм, на який одягала власноруч виплетені гачком вовняні светри, які часто міняла. Один із них був горіхового кольору, інший — брудно-фіолетового, як нечищені буряки, ще два були лимонний і сіро-білий у кашку. Кожен із них мав занадто широкі рукави і був розтягнутий на животі. Ніхто не знав, чому той чи інший светр Феня вбирала саме сьогодні, а тим більше навіщо вбирала на робочий одяг. Навряд чи светри були теплими, бо у них було більше дірок, ніж вовни. Ще довоєнна вовна, з якої десятки разів плели на спицях, а потім знову розпускали светри, все ще годилася для того, аби плести з неї гачком. Можливо, це була вовна з усіх светрів, які залишилися їй у спадок від великої родини або навіть від померлої великої родини. Про сім'ю самої Фені ми не знали нічого, навіть того, чи була у неї коли-небудь сім'я, до війни чи уже після. Ніхто з нас не цікавився особисто Фенею, але усі ми були віддані їй, бо вона розподіляла хліб. Вона була хлібом, була нашою пані, з рук якої ми їли щодня.

Ми не зводили з неї очей, так ніби це вона вигадала для нас хліб. Наш голод роздивлявся усе на Фені дуже прискіпливо. Її брови, схожі на дві зубні щітки, обличчя з потужним підборіддям, її занадто маленькі конячі губи, які не прикривали до кінця ясен, сірі