Читати книгу - "Синi етюди"

(…I Україна дметься вгору… I люблю я її - бiльшовицьку Україну - ясно i буйно…)

…Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патрiяршу голову, i смiється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одiйдеш у вiчнiсть i на землi тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля бiльшовицька.

Увечерi правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:

- Отче наш, iже єси на небесi…

I дивиться у вiкно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дiйну Маньку. Бабушка кричить у вiкно:

- Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:

- Отче наш, iже єси на небесi…

Але Манька не слухає, i бабушка кричить i знову до iкони.

У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка - хазяйка, а молодицям i жiнцi синовiй - слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до самої смерти - як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних пiснях дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не можна не слухати цiєї пiснi: її нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це жiноча пiсня, i всюди i завжди треба казати про неї. Слухав i я цих пiсень бiля шведських могил, i нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя…

…У недiлю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка - церковний староста, двi медалi на грудях. Палажка приносить самогон вiд Онуфрiя, i вони сiдають за стiл. Батюшка каже:

- Ох, времена, времена, i ти, смутнеє врем'я.

А дєдушка каже:

- Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали в мене лiс, i луки, i землю. А хiба це є закон?

Батюшка випиває стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:

- Закон, дєдушко. Бiльшовицький закон.

А потiм нахиляється до дєдушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:

- Столпотворенiє вавiлонське. Смутнеє врем'я на Русi. Он воно що! Розумiєте? От воно що!

Але дєдушка не розумiє: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани - дєдушка не розумiє. Дєдушка патрiярх.

Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах - дєдушка не розумiє.

У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник - так каже дєдушка.

Випиває i вчитель iз стаканчика.

- За ваше здоров'я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нiчим учити дiтей.

Дєдушка колись був попечителем, а тепер - нi. Каже:

- Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.

Учитель:

- Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п'є)… Ви й тодi нiчого не давали.

Старий хвилюється:

- Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?

- Батюшка знає, що вчитель у Червонiй Армiї був, i вiн обережний.

- Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п'є).

Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий - не вбили, нещасливий - живий.

За повiткою стоїть кузня: було велике господарство, i була потрiбна кузня. Вона й тепер потрiбна.

Василь бiля ковадла.

З лукiв iде дух свiжого сiна, iде дух свiжого вугiлля - з кузнi, сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають похилi й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхнiми ратицями зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.

Василь каже про себе:

- За що вбито батька? За що вбито брата?

А потiм знову мовчить i одбиває молотком по ковадлi. Вiн думає: старе не вернеться. I шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети "Нової ради", що виписував колись батько, шкода йому харкiвського банку й думок непокiйних про двiстi шiстдесят.

Василь знає, що старе не вернеться. Смiється життя: заходили люди в Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли. А люди думали про таємну тайгу, про "священний" Байкал, про невiдомий Сибiр - золотий i арештантський. I прийшли знову люди - голi й голоднi, i одiбрали проданi надiли.

А в розправi той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправi Василевi все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила їх, силенська сила. Вiн уже не є вiн. Треба життя перевернути - i своє, сiм'ї, i всього Папуцячого гнiзда.

…Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на цепу. I було в головi далеке, i село було не село.

…Так пiсля вибухiв. А в маленькiй хатi - є ще й мала - жiнки незадоволенi.

- Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.

Друга:

- На заможних завжди вiдбутки бiльш було.

Третя:

- I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину - i бiльш нiчого. Пiду краще наймусь десь.

I каже Параска, жiнка дєдушчиного сина, того, що загинув:

- Господи, що ти кажеш, Дунько!

I йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже чогось немає, хоч i є ще в бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.

Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло на душi - щось минає, щось не вернеться.

Бабушка прокидається, ледве засiрiє. В її кiмнатi горить бiля iкони лампадка - Божа Матiр iз Сином. В другiй кiмнатi хтось важко кахикає. Бабушка молиться:

- Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?

Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому i крихкотiла, як сама бабушка.

В кiмнатi розвидняється. Бабушка молиться:

- Богородице Дiво, радуйся.

Але згадує, що вже пора корови виганяти, i кличе:

- Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.

I знову:

- Богородице Дiво, радуйся…

…Дєдушка вчора не поїхав на хутiр, вiн сьогоднi їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.

…Рипить вiз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свiжий вiтрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкi чумацькi брови похмуро нависли, його брови задумались.

Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз, обiймають його сосни кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiгає iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.

…Мовчить дєдушка…

Скоро-скоро одiйде у