Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

національних кіл у певну єдність»[217], передбачає духовний зв’язок аристократії зі своїм народом. Але така старосвітська структура, за тлумаченням Чижевського, сприяє тому, що «в українського письменника та читача майже до кінця віку не було виробленого почуття різноманітності літературних стилів та ідеологій»[218]. Що цікаво, Чижевський характеризує українську іманентність як зв’язаність національних кіл і тут же її викриває як недолуге явище порівняно з іншими літературами, а тому, по суті, заперечує її. Такий підхід не сприяє пошуку національного коду української літератури, хоча історія Чижевського була однією з наймодерніших у XX ст. За словами Г. Грабовича, історія української літератури Чижевського є першою історією на іманентній основі (іманентність тут зводиться до власне літературності): «Це справді виняткова (не тільки в контексті українського літературознавства, а й узагалі в світовому масштабі) спроба охопити історію літератури, — розвиток, різновиди, внутрішню динаміку, — лише за… іманентними критеріями; не суспільних, громадських, політичних чинників, зв’язків тощо, а власне жанрів і стилів»[219]. Цю працю Г. Грабович розглядав альтернативною до «народницької» історії С. Єфремова, розбудовану на ідеологічній основі. Але стратегія пошуку іманентності Чижевського заходить в глухий кут. Вона особливо помітна в «Порівняльній історії слов’янських літератур» (1968), де Чижевський російську імперську літературу витлумачує як головне джерело слов’янського романтизму на основі власної романтичної психології: «Сонце російського романтизму запліднює своїм сяйвом спершу українську, словацьку і чеську літератури. Розвиток кожної з них найбільше зумовлений російським впливом, навіть тоді, коли, приміром, у Чехії та Галичині російська література була відома лише за окремими і не завжди вдалими перекладами»[220].

Те, що новітня українська література народжувалася з низького романтизму, як інтенція анти-Тексту, і ця інтенція не аналізувалася як глибинна психологічна реальність, чому апокаліптична антична Троя пригадується у новому українському світі, створювало простір для несвідомої заздрості з боку національного маргінала щодо Тексту і несвідомого бажання його «оскоплювати»: механізм оскоплення передбачав відмову від серйозного суперництва зі своїм опонентом. Це означало, що маргінальна творча особистість може несвідомо приносити себе «в інтертекстуальну жертву, щоб — парадоксальним способом — ліквідувати перевагу над собою іншого „я“»[221]. Саме цей феномен колоніальної інтертекстуальності на основі культивування постмодернізму стає особливо видимим на нашому порубіжжі. Найяскравіше його втілення — критика І. Бондара-Терещенка[222]. Оскопити, тобто звести інший дискурс на рівень, нижчий того, на якому він перебуває, — головна настанова такого рефлексивного дискурсу.

Початок історії української літератури з низького стилю давав привід імперському переслідувачу провокувати українського маргінала до ерогенної мазохістської ролі: високий стиль літературного мовлення «віддавався» російській літературі. Нерозуміння барокового коду «Енеїди» як проникнення синівського логосу в материнський, повний життєвої сили простір, привів М. Костомарова до теорії «общеруського языка»: простонародну синівську українську мову було проголошено мовою «хатнього вжитку», що має задовольняти потреби народного низу, російську — мовою аристократії. Національний організм за такого тлумачення небезпечно розщеплювався: народ — тілесний низ, еліта — голова, що віддавалася імперському організму. Тому ігрова регресія до інфантильної ерогенності, яку відкрила «Енеїда» в психоісторії української літератури, продукувала і негативне розуміння української літератури як літератури для обмеженого, «домашнього вжитку», заснованої на інфантильному комізмі, захопленні «стилізованою придуркуватістю»[223]. З іншого боку, стимулювала розгортання аристократичного літературного панства-українства. Так у психоісторії української літератури «Енеїда» виводила на світло свідомості свою глибинно приховану перспективу, яка виявлялася, наприклад, в теорії «староруського відродження» П. Куліша з високим романтичним бажанням перебудувати українську материнську культуру на аристократичний лад[224], що відповідає закладеному Котляревським пошуку батьківського коду.

Отже, «Енеїда» Котляревського втілила не лише першу національну синівську аристократичну спробу материнського захисту, але й була поштовхом до активізації її продуктивного розмноження. З позиції мікропсихоаналізу, нейтральна спроба постає в надрах психічної пустоти, тобто в полі Танатосу — чистого інстинкту смерті — і формує з допомогою сексуальних потягів Ерос, інстинкт життя, підтримуючи його протягом історичного процесу. Оскільки для мікропсихоаналізу позбавлений ерогенності потяг до смерті означає схильність до повернення в творчу батьківську пустоту, а потяг до ерогенного материнського життя — схильність до втечі із батьківської пустоти, то «Енеїда» втілює символічну синівську спробу виходу із батьківської психічної нейтральної пустоти в новітній історичний національний синівський простір. Це дає привід пригадати концепцію життя-і-смерті давньогрецького філософа Платона: «Адже якщо наша душа існувала раніше, то, народжуючись і вступаючи в життя, вона не може інакше виникати, як тільки із смерті, із мертвого стану»[225]. Народження символічної України з апокаліптичної Трої створює проблемне поле для психоаналітичних розкопок і гіпотетичних реставрацій втраченої у віках пам’яті про український філогенез.

2.2. Поезія Т. Шевченка: депресивно-репараційна позиція материнського коду і пошуки Великого Слова

Висока форма українського романтизму відповідає центральній в материнському онтогенезі депресивній стадії, пов’язаній з автобіографічним онтогенезом Т. Шевченка. В українській психоісторії багатократно фіксуватиметься депресивна стадія материнського коду в ситуації колоніального поневолення, коли батьківський код мужності втрачається, «дитина» покинута напризволяще. Відповідно у творчості Шевченка — наскрізний символічний мотив сироти, байстрюка на зразок — «Тяжко мені сиротою / На сім світі жити…»[226]. Українську депресивну позицію, позначену символічним пошкодженням материнського об’єкта, супроводжують пошуки батьківського захисту, що актуалізує ідею Держави.

Оскільки колоніалізм наносить відчутного удару передусім по мужності, то синівське Его втілює могутню спрагу мужності на тлі розщепленого материнського об’єкта. Депресивна тривога пов’язується з переведеною у внутрішній план матір’ю, яка у сприйманні синівського Его є не те що пораненою чи підданою небезпеці знищення, а остаточно знищеною і втраченою. Тому депресивний симптом у творчості Шевченка символічно виражає синівське переживання щодо сплюндрованого материнського тіла України («Світе тихий, краю милий, / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?»[227]). Депресивну позицію втілюють численні мотиви плачу синівського серця («серце плаче, ридає, кричить»[228]; «За думою дума роєм вилітає, / Одна давить серце, друга роздирає, / А третяя тихо, тихесенько плаче / У самому серці…»[229]; «Я ввечері посумую, / А вранці поплачу…»[230]; «Виливайся ж, слово-сльози»[231] тощо). Яку би поезію Шевченка не взяти, майже всюди можна віднайти ці депресивні джерела, з яких народжуються «сльози-слова» і синівська надія «зцілющою й живою, дрібною сльозою»[232]. Депресивна позиція у поезії Шевченка активізує неймовірної сили потяг до репарації «пошкодженого» материнського об’єкта. У «Великому Слові» Шевченка репараційні батьківські тенденції стають важливим психічним захистом для поневоленої України. Могутність їх настільки потужна, що спонукатиме кожного свідомого своєї національності поета-«сина» оживляти Україну власним «всемогутнім» способом, розпізнавати «батьківське» «Великеє Слово».

Насичений інстинктом життя могутній потяг до репарації є важливим чинником подолання депресивності. Тому символічна Шевченкова синівська