Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

до героїчного троянського квесту, адже це символічний сюжет відродження українського суб’єкта під гнітом Російської імперії в материнському лоні європейського світу, де українська свідомість актуалізує генетичну пам’ять про апокаліпсис Трої, символічно пов’язуючи її з апокаліпсисом Запорізької Січі й апокаліпсисом України загалом.

Подаючи картину утворення Его, З. Фройд звертав увагу, що у процесі народження відбувається перетворення об’єкт-лібідо на нарцистичне лібідо, що означає відмову від сексуальної мети, десексуалізацію: лише цей аскетизм передбачає народження потужної сублімації[211]. Еней повинен відмовитися від тотальної сексуальності, якою він одержимий, від тотальної оральності (обжорства і пиятики), щоб не лише сформувати своє Я (Его), але й моральну свідомість (Над-Я), щоб дати дорогу аристократичному панству-українству. Тому Еней (аналогічно — Котляревський), ставши сам собі панком, відразу відчуває недостачу, що викликає потребу у цьому царстві — розмножить «хлопців», тобто пробудити до творчості інших талановитих українських носіїв національного і загальнолюдського коду.

Котляревщина

«Енеїда» І. Котляревського активізує обсесивні прагнення (загальну потребу в повторенні), породжуючи котляревщину. Обсесивні механізми діють як психічні механізми захисту від тривоги, викликаючи процеси інтеграції та нову депресивну стадію. Завдяки їм створюється символічний маніакальний захист від наступної депресивної стадії. В українській літературі розпочинається архетипне маскування: на передньому плані — весела «енеїда», що втілює потужний материнський інстинкт життя, у глибині — медитує кобзар, дошукуючись батьківського коду мужності. Російському імперському світу пропонується символічне «очищення» в особі Миколи Гоголя, який зачне українську літературу російською мовою. Пробуджене українське мовлення активізує і російську літературу. Цілісність пробудженого українського Логосу (як двомовного) єднає Т. Шевченка з Гоголем, якого він привітає у своєму посланії як великого друга:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє Слово?

Всі оглухли — похилились

В кайданах… байдуже

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже[212].

В онтогенезі, якщо обсесивні механізми захисту стають основною захисною стратегією, це може виявити нездатність Его справлятися з тривогою психотичної природи і спричинити обсесивний невроз. Те саме відбувається й у філогенезі. Тому котляревщині противились ті, хто започатковував нову позицію у розвитку національного характеру, а разом з нею потужні репараційні батьківські тенденції, як це робив П. Куліш. Так починається усвідомлення загрози від несвідомої котляревщини. На відміну від свідомої гри, започаткованої аристократичним Котляревським, несвідома котляревщина з погляду психоаналізу може бути означена як непродуктивні маргінальні обсесивні прагнення, що намагаються утримати першу фазу розвитку. Амбівалентність котляревщини[213] з її невротичністю мовлення у психоісторії української літератури формувала позицію колоніального інфантилізму як застрягання, фіксацію на першій стадії розвитку. Тому цілком закономірно розгортається критика імітаційної котляревщини. Яскравим фактом свідомої барокової котляревщини були пошуки прадавньої української релігійності, розпочаті паралельно до Шевченкових пошуків українського християнства. Якщо «Енеїда» Котляревського з погляду онтогенезу та відповідного йому філогенезу символізує народжену дитину (про це свідчить новітнє українське мовлення), то знаковим текстом свідомої котляревщини, що відсилає до символічної української дитини, є поезія С. Руданського «Моя смерть» (1860), написана за рік до Шевченкової смерті, яка кодує феномен циклічного національного відродження із материнської матриці смерті на основі потужного потягу до вічного життя:

Прийшла смерть моя,

Легке точиться…

Ти мори, маро,

Коли хочеться.

Я віддам землі

Всі кістки мої,

А на світ пущу

Лиш щілки мої!

Не умруть вони:

Кожна щілочка

Полетить жива,

Як та пчілочка;

Полетить жива

І покотиться,

В сотні, тисячі

Переплодиться.

І я знов живий

Світ оглядую,

Смерті першої

Не пригадую.

Прийде друга смерть —

Світ зчорніється,

Земля вся в снігу

Забіліється.

І весь світ мара

Зморить голодом

І щілки мої

Зціпить холодом.

Але холод той

Не уб’є життя.

Перейдуть віки,

Ожиє дитя.

Перейдуть віки,

Світ завалиться,

Вогнем-стовогнем

Весь розпалиться.

І сніги тоді

Паром кинуться,

І щілки мої

Знов прокинуться,

Найдуть землю знов,

Знову кинуться

В сотні душ живих

Перекинуться.

І піде життя

Знов драбиною,

І я вигляну

Знов дитиною[214].

Маргінальний комплекс «Енеїди»

«Енеїда» створює своєрідний синівський комплекс в психоісторії: з одного боку, вона є початком новітньої української літератури, з іншого — не тим початком, якого б хотілося серйозним мужчинам, адже низьке мовлення відсилає до інфантильної фіксації. Тому рецепція «Енеїди» невипадково виражає амбівалентну реакцію: її сприймають і як національний здобуток, і як національний ущерб. Відчуття приниженості засвідчує зв’язок «Енеїди» Котляревського і котляревщини з орально-анальною еротикою, інфантильною схильністю до нечистого, низького, брудного, що відсилає до народно-барокової культури. Орально-деструктивний та анально-деструктивний типи сублімацій, характерні для «Енеїди», означають, що творення нового неможливе без спрощення попереднього. Опозиція «оральність — анальність» означає також «пожирання» «мертвого» імперського Тексту заради утвердження живого, пародійне спрощення імперського Тексту заради його знецінення. Перша структура, закладена у новітній національний психохарактер, могла бути використана імперським переслідувачем, адже імперський суб’єкт, будучи імітаційним за своєю природою, зацікавлений в тому, щоб анальність спрощення витіснила оральність творення. У цій ситуації сформувався би садоавангардистський руйнівний характер, для якого деструкція важливіша за творення. Анальність спрощення пов’язана з міфологемою диявола. «Диявол, — відзначає Фройд, — дарує своїм коханкам золото, яке після його відходу перетворюється на шматки калу: образ диявола, звичайно, не що інше, як втілення несвідомого душевного життя з його інстинктивними потягами, які піддалися витісненню»[215]. Анальність спрощення втілена у міфі про диявола, який імітує Бога, тобто перетлумачує Велике Слово. Божественна творчість міфологізується на основі орального лібідо, тому, за Біблією, на початку світотворчості було Слово.

Зв’язок анальності з архетипом диявола є особливо видимим у тих текстах, де порушується код української літератури, кульмінаційним проявом є роман О. Ульяненка «Дофін Сатани» (2003). Анальна зона, як відомо, зберігає ерогенне значення в гомосексуалістів. Потужний гомосексуальний симптом спостерігаємо в імперському за своїм пафосом письмі Ульяненка. Характерна для психоісторії української літератури пристрасна оральність притаманна творчості Є. Пашковського, що по-новому продовжує І. Котляревського: кульмінаційним виявом барокового українського мовлення є «Щоденний жезл» (1999).

Інфантильний характер творчих народних сублімацій «Енеїди» обумовив неоднозначне сприймання новітнього українського мовлення. «Початок нової української літератури все ж звичайно датують роком 1798, роком виходу в світ «Енеїди» Котляревського, — писав Чижевський. — Цю дату встановлено з повним правом: вихід «Енеїди» був початком ужитку народної української мови як літературної мови. Запровадження живої народної мови в літературі зовсім необов’язкове»[216]. Так було не відчитано значення живого мовлення у боротьбі з імперським пригноблюючим дискурсом. «Енеїда» доводила, що українська іманентність тісно пов’язана з архетипом родинності, яку виражає «зв’язаність