Читати книгу - "Потойбiчне"

1926 р.

_______

Хороми – сіни.

Шустка – десять крейцерів.

Кошниця – кругла комора для кукурудзи.

Верена – рядно.

Цара – натовп.

Спрятати – зібрати, заощадити.

Прихарити – причепурити.

Михайло Яцків

Народився 5.10.1873 р. в с. Лесівка (Богородчанського району на Станіславівщині) у селянській родині. Вчився у гімназіях Станіслава (1886-1890) та Бережан (1891-1896). Працював актором мандрівного театру, а з 1897 р. – службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором ґазети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки. У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. – у Бібліотеці АН УРСР. Помер 9.12.1961 р. у Львові.

Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став за висловом Лесі Українки «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.

Де правда?

І

В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів почмейстер Мартин Гробман. Похилився над ранішньою посилкою, крізь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неї жмуть прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках і ґазетах, гуртував по громадах та записував до протоколу і денного наказу. На кінці кожної сторони в «Указі» клав свій підпис і закручував хвіст навідліт.

Два малі вікна по правій руці старого були втворені, крізь заржавілі грати плив голубий ранок, мак і соняшник в городці вмивалися росою, свіжий запах скоботав Гробмана в носі.

Двері втворилися несміливо зі скрипом, до кімнати ввійшла стара, дихавична мужичка, виповіла сухим півголосом: «Слава Йсу», обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев'яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.

Почмейстер порпався в жмутках папір'я.

«От яка то у панів поведенція, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – ніхто тобі не відповість, сідати не просить… Не так, як у хрестінина».

В цісарсько-королівській тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною – аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім дві залізні шріби і мутерка* від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.

Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в дусі: «Не знати, чи се святі, чи що?»

На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були це поблеклі фотографії двох синів почмейстра, але ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з «папоротами». Баба зітхнула і думала: «Господоньку милосердний, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися й вмерти, як кожний хрестінин».

Дивилася на почмейстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а «папорота»* і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.

«Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цісар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові, або рахував «патенталь»* для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь «каляра».

Старий встав, поховав жмути папір'я в полички і глипнув з-під окулярів на баб.

– А що там?

– Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?

– Від котрого сина?

Та від того, що у войську.

– Та скажи, як називався?

– Та Іван.

– Та який Іван!?

– Наконечний, прошу пана.

Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.

– Оставайте здорові, та дай вам Боже панованнє щасливе.

На пошту прийшла сільська дівчина.

– Прошу пана, я прийшла по казати.

Старий обернувся до неї з квасним лицем.

– Що маєш показати?

– Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.

Мала на увазі ґазети.

Прийшла міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.

– Добрий день…

Старий глянув крізь окуляри.

– А, добрий день. Що там скажеш доброго?

Міщанка розвинула рецепіс* з хустини, старий виймив з шухляди грошовий переказ і переглядав його.

– То від твого сина. Посилає тобі 4 корони. А то треба підписати.

Міщанка всміхнулася ласкаво.

– Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.

– Га-а, мені, дитинко, не вільно…

– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема дома.

Старий став клопотатися цією справою.

– Ніби тут є виразний адрес до тебе й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маєш кого знайомого тут недалеко?.. Або чекай…

Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:

– Бінка-а!

За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.

– Підпиши отут-оо.

Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася й підписала.

Старий взяв виказ, втягнув* квоту і підписався в рубриці «Anmerkung»*. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах наказів, посвідок і квистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.

Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив у тій порі чарку, і це служило йому. Більше не заживав, бо крутилося би в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і станув коло вікна.

До повітового міста Песиголовець вибиралася підвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував