Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

Вона знову змінила гнів на милість і вже не поривалася піти чи прогнати мене. Ми слухали, як краплі вистукують свій блюз. Не вистачало лише саксофона.

Містом бігли люди, ховалися в магазинах, набилися до кав'ярні, скидаючись на мокрих горобців.

Офіціантам додалося роботи. Аби мати законне право посідати свої місця, з її дозволу я замовив куантро з тоніком та льодом.

Вона пила його крізь соломинку, смішно нахилившись над високою скляною посудиною, немов це був молочний коктейль.

Я дивився на неї й думав, що розпочинати нові стосунки — це неймовірна робота, на яку я, певно, не здатен. Відверто кажучи, останнім часом я обирав тих, із ким не треба було багато говорити. Все вирішував гаманець, кілька компліментів, клуб і, звісно, поїздка «з вітерцем» в якому-небудь напакованому технікою (на кшталт зручних відкидних крісел) авто, яке я брав на «обкатку».

Потім ішов у бій альбом із фотографіями. Їх можна було просто підсунути, без зайвих коментарів. Фото з перегонів, із зйомок. Були й такі, де я вистрибую із палаючої машини чи падаю разом із нею з мосту. Весь цей поверховий мотлох, який справляв враження.

Але я був певен, що для неї це все не має значення. А вже компліменти — й поготів.

- Ія, — сказав я, промовляючи її дивне коротке ім'я з майже фізичною насолодою. — Ія… зараз закінчиться дощ — і ви підете. А мені буде прикро. Правда. Ну що я маю зробити? Ну так, я погано знаю творчість цього вашого… Клеє. Але я знаю багато чого іншого. Я спробую вам сподобатись.

Зрештою, я завтра ж піду і куплю альбом цього художника, і вам не буде зі мною нудно!

Вона засміялась.

Потім знову стала серйозною.

І надовго замовкла.

Мені здалося, що це мовчання — на мою користь.

— Знаєте, — нарешті сказала вона, — якщо чесно: я не знаю, що вам відповідати. Ви зі мною — що?… Тобто ви до мене… залицяєтесь? Навіщо?

Це пролунало так просто, що я розгубився. Вирішив, що краще сказати так, як є.

— Залицяюсь! — сказав я. — А навіщо, сам не знаю.

— А я знаю, — сказала вона і посуворішала, смикнувши себе за сукню: — Ви просто клюнули ось на це! Все просто. Якби я пройшла повз вас із кошиком з продуктами… Певно, ви б і оком не повели! Хіба не так?!

Вона помилялась. Але я ж вирішив не говорити про минуле — і через це аргументів у мене не було.

Жодного.

Я просто похитав головою, і вона знову іронічно посміхнулась:

— Сьогодні одна людина сказала мені, що кожен має двадцять один шанс змінити свою долю — хоча б на кілька секунд… Певно, в цьому є сенс… А життя дійсно швидко закінчується… — Вона помовчала і стріпнула головою: — Добре. Підемо обідати. Але… — Вона підвелася, жестом наказавши мені залишатися на місці. — Зробимо ще один експеримент! — Вираз її обличчя став хитрим, якимсь піднесеним. — Почекайте тут. Я скоро повернусь.

І вона швидко пішла всередину кав'ярні.

Маленьку атласну сумочку лишила на столі, взяла тільки пакет.

Я дивився їй услід. У неї була чудова фігура і легка хода, вона трохи погойдувалася на височенних сріблястих підборах, я помітив, що дехто із чоловіків одночасно поглянули на неї, а потім — на мене. Я закурив і зухвало посміхнувся.

Ніби — перед усім світом! — ця жінка дійсно була моєю…

14 годин 30 хвилин

Потім мене охопив жах: а раптом вона втекла?

А що? Пройшла повз службові приміщення і вийшла з протилежного боку? Зникла… Я свердлив очима двері, як пес. Якщо вона втекла, мені доведеться вхопити в зуби сумочку і бігати вулицями, відловлюючи її запах. Я навіть узяв цю сумочку до рук і, як ідіот, втягнув ніздрями повітря. Сумочка пахла магазином. На ній навіть лишився ярлик із цінником… Тобто у пса нічого не вийде.

Мені стало страшно.

Ніби я знайшов давно загублений альбом зі старими чорно-білими фотографіями, розгорнув на першій сторінці, з якої на мене відразу повіяло дощем, тліючим карбідом, який я любив підпалювати в дитинстві, зеленкою, димом першої випаленої цигарки, новорічними мандаринами і… відразу загубив його, не зазирнувши на інші сторінки.

Мені варто було поводитись інакше. Тобто, як завжди, — сипати компліментами, розповідями про ралі, про зйомки, навіть спробувати поговорити про цього клятого Клеє! Аби тільки зацікавити її.

Можна було б — о, жінки люблять поспівчувати! — розповісти, як наш із Костиком «Дієго Марадона» (так ми назвали свій лайнер) перетворився на піщану могилу, з якої зміг вибратися лише я. Присягаюся — я б розповів усе це! Хоча навіть при згадці про той стрибок над підступним барханом у мене на зубах починав скрипіти пісок. Але я розповів би, що відчуває людина, коли її з усіх боків огортає нестримний гарячий і сухий потік — тече, як вода, і якимось дивом зупиняється на рівні нижньої губи.

І настає тиша.

І тебе рятує лише те, що авто нахилилося в бік твого товариша, якого ти вже не бачиш. І руки скуті, туго сповиті, немов у безпорадного немовляти…

Невже вона б і тоді змогла ось так просто встати і піти?

Який експеримент вона хотіла провести?

Може, варто було відразу кинутися слідом, схопити за руку і відкрити карти — сказати, що ми давно знайомі, що колись я спостерігав за нею, і нагадати, яким був тоді, - в джинсах-кльош, із пластмасовим «дипломатом», у сорочці, розстебнутій до тієї межі, через яку «фізичка» завжди билась в істериці та виводила в щоденнику «незадовільно» за поведінку. Про те, що я «ходив» з Ілоною, — певен, Ілону вона б згадала, адже саме через неї хлопці наших класів ворогували, як через яблуко Єлени Прекрасної. Таке не забувається.

Хоча… Хоча все це могло бути їй нецікаво.

Такій жінці.

Жінці — не завершеній у мені.

Жінці, яка (я поглянув на цінник сумочки)… яка купує от такий клаптик атласу вартістю в три зарплати якоїсь офіціантки, вчительки чи перукарки…

14 годин 40 хвилин

…якщо це так — то що я тут роблю?

Я ще раз, про всяк випадок, кинув оком на двері кав'ярні — в неї якраз заходила парочка. Чоловік зупинився, притримуючи двері дівчині, яка виходила зсередини…

Вона була в блакитних джинсах, короткому білому светрі, із гладеньким, зібраним у «кінський хвіст» волоссям, у кросівках, в окулярах…

Якби звідти вийшов Рембо із гвинтівкою і стрельнув просто в мене — я б,