Читати книгу - "Рожеві сиропи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— От вам і драма, — мовив листоноша, опинившись біля^ безкінечного затору.
Йти додому не було жодного бажання, блукати вечірнім містом — не той настрій. Стрибнути б зараз під колеса вантажівки — й усі проблеми як рукою… А що як прийти до того рудого професора, взяти його за комір, труснути кілька разів і змусити повернути назад? Так, дивись, за один прогул і з роботи не звільнять…
З цією завітною думкою Сергій Валентинович попрямував до будинку, в якому містилась квартира божевільного професора. Чи як там його.
Дядя Сергій Валентинович сповільнив ходу лише у під'їзді будинку. Він стояв між третім та четвертим поверхами і все думав: чи правильно він робить, відмовляючись від молодості. Ну, Адочка любила того Сергія Валентиновича, а не цього — так мало таких Адочок на білому світі? На роботу не пускають — зробити новий паспорт, стати новою людиною. Едуардом Робертовичем, наприклад. А що? Красиво. Влаштуватися на роботу можна будь-куди — зараз головне — знання та навики, а не шматок паперу, де зазначено освіту чи досвід роботи. А з іншого боку, так боязко кидати насиджене та затишне життя. І Адочка, знову ж таки, — такої більше ніде немає.
— Все, вирішив, — твердо мовив листоноша. — Якщо це можливо — повертаю собі старе тіло, якщо ні — заживу по-новому.
І Сергій Валентинович подзвонив у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, проте у квартирі явно хтось був присутній. На мить вічко потемніло й знову посвітлішало сірою крапкою.
— Ей ви! — закричав листоноша у замкову шпарину. — Я знаю, що ви вдома!
- І що, як удома? — відповів голос рудого.
— А нічого, відчиняйте.
— Я знав, що ви повернетеся. Знав це. Але я вам не відчиню. Я вас боюся.
— Якщо не відчините — я виламаю двері.
— Залізні? Навряд чи.
— Тоді сидітиму тут, аж поки до вас хтось не прийде або ви кудись не підете.
— Добре-добре, — погодився рудий. Перспектива облоги, очевидно, на нього подіяла. — Тільки пообіцяйте, що не вдарите мене.
— Не бійтеся, не вдарю.
Відчинилися двері, і нізвідки, як і того разу, випірнув рудий. Він був одягнений у білий халат. На щоці красувався чималий опік.
— Що у вас з обличчям? — поцікавився Сергій Валентинович.
— Це після сеансу, коли я з вами… тут…
— Ясно. А чого ж ви викинули мене на вулицю? До речі, я хотів би забрати свої черевики.
— Звичайно-звичайно, — затараторив рудий. — Ось, будь ласка. А ще брюки, сорочка, шкарпетки. Я навіть виправ. Труси, вибачте, викинув, вони були трішки того, не дуже.
— Неважливо. Так поясніть, чому я опинився серед ночі в парку?
— Я не знав, куди вас відвезти, тому відвіз до парку. Тим більше, там патруль… ви сідайте, сідайте… там патруль, вони б вас підібрали, відвезли б додому.
— Ага, додому. Без документів, напівголого волоцюгу. Так чому? Чому ви залишили мене на вулиці? Ви мені можете пояснити?
— Я боявся. Відверто кажучи, ця модель омолоджувача експериментальна, розумієте? Трапилась поломка, вас так скрутило, що я боявся, що помрете. Але вижили. Гормональний збій, розумієте? Агрегат відтворив за генетичним кодом ваше молоде тіло, але гормональний баланс порушився і пішов не в тому напрямку.
— Що це значить?
— Я не скажу, — закрився подушкою рудий.
— Це ще чому? Боїтеся, що я зроблю креслення?
— Ні-ні, просто боюсь.
— Та кажіть уже.
— А ви мене не вдарите? Пообіцяйте, що не вдарите…
— Не вдарю.
— Ви станете жінкою…
— Ким?!?
— Розумієте, за кілька діб у вас почнуться трансмутаційні процеси і ви перетворитеся на жінку. Точніше, на гермафродита.
— Це ще хто?
— Я не знаю, як вам пояснити… це жінка, але з… цим, ну…
— З чим?
— Ну з цим… агрегатом.
— Яким ще агрегатом? Ви можете нормально пояснити?
— Ви станете жінкою, проте піпірка залишиться.
— Піпірка? Пісюн тобто?
— Він.
— О ні!!!
— На жаль… Тому я не взяв грошей і відвіз вас у парк. Чесно зізнатися, я мріяв, щоб ви померли.
— Що???
— Пробачте мені.
— Так що ж мені робити?
— На жаль, нічого. Чекати. Знаєте, я кілька років розробляв омолоджувач, витратив на нього все, що у мене було: сили, здоров'я, втратив навіть близьку людину, думав прославитися, отримати Нобеля. Витратив гроші на рекламу, але за місяць ніхто так і не прийшов. Ви були першим. Я дуже хотів випробувати агрегат, тільки не було на кому. Вибачте ще раз.
— Тобто нічого вже не поробиш?
— Я не знаю.
— Ну, скажімо так: чи можна замість вашої тої кислоти, що зробила мене молодим, вприснути мені чогось подібного, але зі зворотною реакцією?
— Не знаю… у мене є деякі напрацювання, але я ніколи не думав про таке. Кому потрібне старіння? Людина не так боїться смерті, як старості, особливо коли вона приходить непоміченою.
— Давайте все, що у вас є. Я готовий навіть померти, у випадку якщо це не подіє. Я не хочу бути жінкою з цією вашою піпіркою… — І Сергій Валентинович, роздягнувшись, влігся на кушетку.
— Я спробую, але нічого не обіцяю. До амфібротеріальної кислоти додам розріджувач, а нітроалкалоїд заміню на цилітин та фермент з вашої надниркової залози й вколю вам адреналін, щоб прискорити реакцію. Але це лише в теорії. Як буде на практиці — відомо одному лише Паскалю.
— Того разу, певно, теж було відомо одному лише Паскалю, — буркнув листоноша.
Зробивши ряд маніпуляцій з омолоджувачем, рудий зашепотів щось схоже на молитву.
Кушетка в'їхала в агрегат, над головою Патоки знову замиготів плазмовий диск, полилася рідина, і Сергій Валентинович плавно занурився у глибокий сон.
Бачив Сергій Валентинович навдивовижу довге видіння, немов проживає він двадцять років. Проживає і проживає, відбуваються якісь події, свята, робота, буденні клопоти…
А потім листоноша прокинувся. Він лежав на зручному диванчику, вкритий свіжим крохмальним простирадлом.
— Як ви? — запитав рудий.
— Мені снився безкінечний сон, — відповів Сергій Валентинович. — Наче півжиття прожив.
— Таке буває. Знаєте, я колись…
— Ви мені краще скажіть, я старий?
— Ну, не те щоб аж занадто… Я трохи помилився у розрахунках. Вам десь сорок шість.
Сергій Валентинович підхопився, зістрибнув з дивана, підлетів до дзеркала, що довгуватим озерцем висіло на стіні у коридорі, й глянув на своє обличчя.
— Старий, — посміхнувся листоноша, оголюючи зуби. — А от лівий різець ще на місці. Професоре, чи як вас…
— Родіон. Називайте мене просто Родік.
— Родік? Ну що ж… Скажіть мені, Родік, я ж не стану жінкою?
Родіон почухав руду потилицю й скривився.
— Я не знаю.
— Як — не знаю?
— Принаймні гормональний дисбаланс ми зупинили. Чи надовго? Будемо сподіватися, — і він посміхнувся. Проте очі однаково
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рожеві сиропи», після закриття браузера.