Читати книгу - "Щоденник страченої"

Тоді я не могла збагнути, чого мені забракло в тих надто правильних каліграфічних записах.

Тепер зрозуміла: там навіть не пахло прихованою енергією кохання, внутрісердечною авантюрою, як любить казати моя докторша наук. Там був графік сімейного життя, а не мистецтво. А графік — це все одно, що дутий замовниками рейтинг: сьогодні є, а завтра — шкереберть.

— ...Я втечу з тобою на три дні, — відповіла С.Д. без особливої радості, зачувши, однак, у собі приспане хвилювання.

Дописую наступного вечора

І ми з ним утекли. Отак сіли в машину — і гайда. Без плану, без домовленостей, без суперечки про маршрут.

До того я ніколи не думала, що можна так легко ускочити до чужого чоловіка в обійми, а ще швидше - в ліжко. Без у.о. Без присягань і торгів.

Зупинилися над потічком десь між Яремчею й Ворохтою. Розбили намет. Розклали вогнище. А далі сіли нарізно на каміння — мовчки пили сухе вино і довго дивилися, як зелена, голосиста вода обмиває дно. О, тепер я розумію, чому в камінні не можуть завестися черви, а під ним може тільки плодитися червонобока форель.

Ми просиділи так до пізнього вечора, поки у верхів'ях дерев не зашумів дощ.

...А в наметі мені стало ніяково. Соромно, чи що.

Може, від того своє тіло я відчувала мляво?

...Пастушок Павло з ближнього села тричі на день носив нам свіже молоко просто в намет — і ми іноді ледве встигали прикрити свою наготу, зачувши шелест трави під його бучком, який незнаним чином перебивав шум потоку.

Мій спокусник і рятівник від самотності виявився дуже вразливим і добрим. Мені здавалося, що С.Д. хотів погасити зі мною давню хіть, а через добу зрозуміла, що він сам боїться самотності.

І зникла ніяковість. В якусь мить подумала, що ми з ним прожили ціле життя. Чи могли би прожити.

Наступного дня в горах зіпсувалася погода і дощ періщив безперестанку. Але ми не мали бажання згортатися.

Пастушок подовгу просиджував з нами в наметі і розказував всякі історії із свого села. Подеколи вони були такими зворушливими.

— Ти в армію підеш? — поцікавився у хлопчика С.Д., міцно притиснувши мене до себе.

Хлопчик довго дивився на нас, потім несподівано сказав:

— Про армію я вам ще розкажу. Але спершу скажіть мені, пане, це чужа жінка, що ви її так любите?

Ми усміхнулися. С.Д. запитав:

— А чому ти думаєш, що вона чужа і що я її люблю?

— Бо ви про неї дбаєте якось не так, як у нашому селі чоловіки дбають про своїх жінок. Я вчора, пробач те, підгледів, як ви в потоці мили цій панії ноги. Наші чоловіки ніколи не миють своїм жінкам ноги. І мій тато не миє ніколи. А моя мама народила йому восьмеро дітей. Але я колись пас корови і також підгледів, як Дмитро із Пасічного, це у нас такий хутір є, а Дмитро там лісникує, мив ноги своїй любці Ксені. Він робив це точно так само, як ви учора.

— А звідки ти знаєш, що то його любка? — засміявся С.Д.

— Всі знають. Не лиш я.

— Ти не сказав про армію, — нагадала я Павлові.

— В армію я не піду, у мене одна ніжка коротша, але тепер нема кого брати в армію, то беруть таких, як я, але мама вже договорилася з воєнкомом. Дві корови продали. І я в армію не піду. Зроблять справку.

Цебенів дощ.

Ремиґала корова.

Пугикала сова.

Пастушок Павло щось розказував гуцульським своїм (іноді не зовсім зрозумілим) говором — і я спіймала себе на думці, що хотіла би всиновити цього хлопчика з укороченою ніжкою.

...А вночі, обіймаючи сонного С.Д., я думала, що зараз таки щаслива.

Ніхто нікого не любив — а я була щаслива.

Ні, не так: ніхто ні за ким не вмирав, але ми обоє були щасливі.

Це було легко й приємно.

Як таке може бути?

Ми не дратували одне одного непотрібними дрібницями, а просто коротали вкрадені три доби — і я не почувалася злодійкою.

Кров не шуміла в наших жилах — лише шуміла то зелена, то чорна вода у збунтованому потоці, і ми таки любили одне одного. Без надриву, але якось ніжно.

Може, ніжність приходить від розуміння людьми одне одного? І вона не перекреслює тверезості думання і сприйняття?

Дивно.

Дописую іншого вечора...

Потік, до якого ми навідалися наступного дня, називався Сухий. На дні напівтемної ущелини, порослої старими деревами, там, де виднілося пробите роками русло, і справді було сухо, лиш зволожене пообіч каміння підказувало, що тут мала би господарювати вода.

Але, милостивий Боже, яким було коріння дерев у цьому Сухому потоці! Воно вгризлося в землю і в довколишнє каміння так, що швидше зрушаться гори, аніж корінь розпрощається із землею і похитне стовбур.

Так вгризається людина в життя?!

О, ні. Це коріння — суцільні мої фотографії.

Це я живу, точно так само вгризена в того, хто махнув на мене рукою і спровадив в обійми без пристрасті.

* * *

...А через три доби так само тверезо ми з С.Д. сіли в машину, тепло розпрощавшись із Павлом — пастушком. Зворушений нашою гостиною, як він казав, і нашими гостинцями, він дивився услід машини вологими від сліз очима, спираючись на свій незмінний бучок, і права ніжка у нього була коротша так сильно, що я відчула в собі поштовх задушити своїми руками отого воєнкома, в якого совість дозволила позаритися на дві корови Павлових батьків.

А ми, як двоє випадкових подорожніх, вертали разом туди, де за нами також ніхто не вмирав, не розшукував, не ревнував і не тривожився.

...Іноді С.Д. мені телефонує і розказує про своє теперішнє життя, але він ніколи не заїкається про наших три дні. Він ніколи жодним словом не обмовився про них, так наче не було наметової ніжності і миття ніг у потоці.

Я думаю: чому?

Хтозна. Але так буває.

Буває.

Бо і я згадую про ті дні лише тоді, коли чую його голос на іншому кінці телефону.

Та, ні. Щось таки залишилося і в С.Д. Інакше, чому б він іноді, завершуючи телефонну розмову, казав Павловими словами: «Дякую за гостину і за гостинці»?

* * *

Із С.Д. я вдалася до