Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Кара запитав мене, як я поєдную мистецтво з подружнім життям. Я багато працюю, отримуючи задоволення. Не так давно одружився з найчарівнішою дівчиною нашого махаллє. Коли відкладаю пензля, ми кохаємося, неначе божевільні. Потім я знову беруся до роботи. Карі я цього не сказав.

— Жінка й малярство — то ціла проблема, — відповів я йому. — Якщо пензель творить дива на папері, то жінці від маляра нічого чекати втіхи. Й навпаки: якщо жінка маляра почувається щасливою й задоволеною в коханні, то пензель залишає на папері лиш невиразні мазки.

Як і кожного, хто заздрить малярському хисту, моя відповідь утішила Кару. Він їй повірив.

Мій гість сказав, що хотів би подивитися на останні виконані мною сторінки. Я посадив його перед робочою дошкою, серед фарб, каламарів, приладів для лощіння паперу, пензлів і олівців. Кара розглядав дві сторінки з «Сурнаме», над якими я працював. Вони були присвячені врочистостям з нагоди церемонії обрізання синів султана. Я ж сів поруч на червону подушку й, відчувши її тепло, згадав, як нещодавно на ній мостилися бездоганні стегна моєї вродливої дружини. Поки мій пензель з очеретини відтворював прибитих горем в'язнів, які постали перед очі падишаха, розумниця-дружина пестила мій член.

Сцена, зображена на двох сторінках, возвеличувала милість нашого султана. Він звільняє від покарання звинувачених у несплаті боргів, які потрапили до в'язниці, та їхні сім'ї. Гюнкара[90] я розмістив на краю килима, заваленого мішками, по саму зав'язку набитими срібними акче, — це було так, як я бачив на церемонії, — дещо позаду султана сидів міністр фінансів, у чиї руки я вклав зошити, з них він зачитував обліковані борги. Ті, хто провинився, стояли перед падишахом прикуті за шиї ланцюгами одне до одного, я показав їхній біль та душевні муки, насуплені брови, понурі обличчя, в декого з очей капали сльози; люди ж довкола радісно й блаженно читали молитви, бо падишах проявив ласку, звільнивши в'язнів, а двоє вродливих музик у червоному акомпанували всім на уду та тамбурі[91]. Аби кожен усвідомив ті сором і розпач, коли людина залазить у борги, я намалював те, що взагалі не передбачалося в ілюстрації: біля останнього з нещасних в'язнів стояла його дружина у темно-бузковому вбранні, котра через злидні перетворилася на справжню потвору, а поруч із нею — засмучена довгокоса красуня-дочка в червоному ферадже[92]. Я збирався розповісти цьому Карі з насупленими бровами, як розтяг ряди боржників у ланцюгах на дві сторінки, про таємну символіку червоного кольору на ілюстрації, про те, чого ніколи не робили давні маляри: собака скраю — такої ж масті, як атласний каптан падишаха. Збирався розповісти про те, як ми з дружиною пересміювалися та ляпали язиками, поки я малював, але не встиг — він поліз до мене зі своїм підозрілим запитанням:

— Чи не відомо тобі, де подівся бідолаха Заріф-ефенді?

Боже мій, бідолаха! Та він — жалюгідний копіювальник — тільки заради грошей і працює над заставками, придурок, для нього слово натхнення — це порожній звук. Звичайно, я цього не сказав.

— Ні, — відповів я, — не знаю.

— Ти не припускаєш, що йому могли заподіяти якесь лихо фанатики вази Ерзурумійця?

Я ледве стримав себе, аби не крикнути, що Заріф-ефенді — один з них.

— Ні, — відповів я. — Нащо це їм?

У цьому Стамбулі ми всі — заручники жебрацького існування, чуми, аморальності й ганьби. Вони ж — наслідок відступництва від первісного ісламу часів Ресульаллаха Пророка Магомета й запровадження нових мерзенних традицій, усмоктування європейських віянь, — отаке несе Ерзурумієць. Він усього лиш плескає язиком, а його вороги хочуть переконати султана, ніби прибічники Ерзурумійця громлять текке, де грає музика, й плюндрують могили святих. Отже, вони тонко натякають мені: якщо ти — не ворог Ерзурумійця, як ми, то, може, це ти вбив Заріфа-ефенді!

Тут до мене дійшло: такі плітки вже давно ходять між малярами. Отара нездар, срамотних гope-майстрів, розносить про мене славу нікчемного вбивці. І цей безмозкий Кара таки повірив наклепам заздрісного юрмиська цеху. Мені хотілося зацідити каламарем у його дурну черкеську голову.

Кара розглядав мою майстерню, намагаючись усе тут запам'ятати: довгі ножиці для паперу, чашечки з миш'яком, чаші з фарбами, турю біля вогнища, кавові філіжанки, дзеркало, яким я контролюю розмір сторінок, мої мінтани[93]. Він глянув, як проникає світло крізь відкриту половину вікна, і пильно подивився на червоний кушак моєї дружини, який лежав скраю, як гріх вона впустила його, коли поспіхом виходила з кімнати, почувши стукіт у двері.

Хоча я й не довіряв Карі, проте не перешкоджав йому зухвало розглядати виконані мною малюнки й кімнату, де мешкав. Знаю: моя пиха приголомшує кожного, однак я заробляю найбільші гроші, отже, я — найкращий маляр! Це так, бо Аллах захотів, щоб малюнок ніс радість, аби показати справді зрячому, що радість — це світ.

13. На мене кажуть — Лейлек

Був час обіднього намазу. Хтось постукав у двері. Дивлюсь — Кара. Знався з ним аж-аж у дитинстві. Ми обнялись. Він змерз, увійшов до хати. Я навіть не спитав його, як знайшов мій дім. Дядько послав його до мене вивідати, чому зник Заріф-ефенді, де він може бути. Одначе Кара прийшов не тільки за цим, приніс звістку про майстра Османа й сказав, що має до мене запитання. Майстер Осман вважає, що справжнього маляра з-поміж інших вирізняє час, час, відведений його малюнкові на існування. Яка моя думка? Послухайте.

МАЛЮНОК І ЧАС

Усім нам відомо: маляри з давніх-давен сприймають світ так, як дивляться на нього нинішні європейські художники-ґяури. Наприклад, ті ж арабські майстри малювали все: побачили бродячого собаку на вулиці або прилавок із торговцем пахучої селери — й відтворили на папері. Але нинішні європейські майстри-ґяури — далекі від поняття стилю, яким так зарозуміло хизуються. Світ на їхніх картинах такий нудний та обмежений, ніби в ньому тільки й є, що собаки та селера. Згодом відбулися ще деякі події в мистецькому світі, й зрештою, він змінився до невпізнання. Звідси я й почну свою розповідь.

ТРИ ІСТОРІЇ ПРО МАЛЮНОК І ЧАС

Алеф

Триста п'ятдесят років тому, холодного дня місяця лютого Багдад упав під натиском монголів і був безжально пограбований. Ібні Шакір, герой нашої оповіді, на той час уважався найславетнішим, наймайстернішим каліграфом не лише на всьому арабському просторі, а й на всьому ісламському. Незважаючи на свій молодий вік, уже переписав більшість Куран-и