Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

З того часу нема спасу — палахкоче серця пал,

Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.

* * *

[R 249]

Хто лихий — лихим у лоні материнському не був:

Із лихим коли пізнався — сам при ньому став лихим.[288]

* * *

[R 250]

Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там.

Жий, як римський громадянин, — найчесніше житимеш.

Більш один Катон заважить, ніж Сократів[289] три по сто.

Кожен скаже: «Чиста правда», а живе чомусь навспак.

* * *

[R 251]

Зле, коли немає грошей; зле — коли з грошима ти.

Зле зухвалим бути завше; зле — коли несміливий.

Зле весь час лише мовчати[290], зле — базікати весь час.

Зле, як дівчини немає; зле — як дома жінка є.

* * *

[R 252]

З кожним роком — новий консул і нові проконсули[291],

Лиш царів, лишень поетів — рік не кожен видає.

Сульпіцій Луперк[292]

Про тлінність світу[293]

[R 648]

Все, на що не глянь, що звела природа,

Хай яке стійке — але впасти мусить:

З часом никне все, йде на спад, у довгім

       Кришиться вжитку.

Звичний шлях ріка — на незвичний змінить:

Звивисто пливла — навпростець пливтиме,

Хай-но хвилям тим, бігунам упертим,

       Берег уступить.

Скелю з дня на день — водопад руйнує,

[10]   Тоншає в ріллі й сам леміш[294] залізний,

Та й на пальці блиск золотого персня —

       Дедалі тонший.

Про жадобу

[R 649]

О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба!

   Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот.

Золота дика жага[295] й те хотіння ненаповненне —

   Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам.

Так Еріфіла[296], було, свого мужа занапастила,

   Золото взявши за той гідний засудження чин.

Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297] гожу

   Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув.

Як же підступно охоплює нас багатитись охота,

[10]   Наче хвороба гидка в душу вливається нам!

Днює й ночує багач[298] на неміряній золота купі,

   А набування жага й далі шаленця пече.

О незліковна бідо убогого завжди багатства[299]!

   Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав.

Що таке перед законами страх, що — правди пошана,

   Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст?

Піде на брата брат із ножем, на родича — родич:

   Спраглий до статків порив гору бере над чуттям.

Діло багатих одне: громадити статки непевні,

[20]   І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що.

Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись,

   Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть.

Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва,

   Що й красномовства труд не до снаги їй тепер,

Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши,

   Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони?

Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають

   Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда.

В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч,

[30]   Мов заплітається в них, аж до смішного, язик.

Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів,

   До вихователів ще б, може, повага була.

Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх

   Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!..

Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні,

   Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад,

Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи,

   Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один.

Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі

[40]   Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи.

З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) —

   Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300].

Алкім[301]

Про Гомера й Верґілія

[R 740]

Хай би з числа сліпців хтось усунув самого Гомера —

   Йтиме за першим усе ж другий, найближчий, — Марон.

Хай би Гомера лишив, а натомість усунув Марона —

   Другий за першим тоді, ой, як далеко б ішов!

Пентадій[302]

Прихід весни[303]

[R 235]

Чую, зима утекла[304]: вже зефіри весь світ овівають,

   Води власкавлює евр[305] — чую, зима утекла.

Де яка нива — там ріст: земля — тепло відчуває,

   Вруняться вруна нові: де яка нива — там ріст.

Зелень п’є соки землі, одягаються в листя дерева,

   По сонцелюбних лугах зелень п’є соки землі.

Вже Філомела лящить, оплакує, кривдниця-мати,

   Ітіса[306], сина свого, вже Філомела лящить.

Ринуть потоками з гір по скельнім каменю води,

[10]   В широкосяжній луні ринуть потоками з гір.

Квітом прерізним ряхтить земля в диханні Аврори,

   Темпе[307], перлина долин, квітом прерізним ряхтить.

Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах,

   Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз.

Пнеться по в’язі, витка, набрякає лоза виноградна,

   Шлюбом пов’язана з ним, пнеться по в’язі, витка.

Вже спозаранку гніздо під тією ж крівлею дзвінко

   Ластівка ліпить нове вже спозаранку гніздо.

В тіні платана густій яка ж насолода здрімнути!

[20]   Свіжі сплітати вінки — в тіні платана густій!

Солодко й вмерти тоді — збігайте нитки з веретена[308]:

   Серед обіймів палких солодко й вмерти тоді!

«Морю судно довіряй…»

[R 268]

Морю судно довіряй; дівчатам душі — й не подумай:

   Хвилі-мандрівниці гра[309] — ось чим є вірність жінок.

Різні то речі: жінка й добро, а стрінеться добра —

   Як це, — здивуюсь тоді, — зло обернулось добром?

Тіберіан[310]

Потічок[311]

Між полями, долиною біг холодний потічок,

Весь у квітах, усміхався — камінцями мерехтів.

Віття лавра лазурове й мирт зелений під легким

Вітерцем ледь колихались, тихий сіяли шумок.

А довкола рясноцвіто мурава цвіла м'яка,

І шафран там золотився, і білів там лілій цвіт,

Ніжним подихом фіалок густо повнився весь гай,

А між тих дарів весняних у ясних перлинах рос

Милих запахів владарка, барва понад барвами,

[10]   Ружа там, жага Діони[312], піднімала голову.