read-books.club » Сучасна проза » Бікфордів світ 📚 - Українською

Читати книгу - "Бікфордів світ"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бікфордів світ" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 84
Перейти на сторінку:
акорду, не викликало опору розуму або шкіри. Було воно дивної властивості й існувало мовби окремо від людини, так, що врешті-решт Харитонову стало його шкода – може, і не його, але пробуджена акордом жалість почала наростати й заповнювати собою настрій людини, і вже не залишилось у людині конкретної жалості до зниклого акорду або до чого-небудь іще, а була єдина жалість до всього, включаючи себе і весь світ.

Харитонов заплющив очі й залишив свої думки на потім: думати під таку музику виявилося неможливо. Вона, як моторний кінематограф, проносила перед заплющеними очима Харитонова картинки його дитинства та обірваної на півслові юності. Крізь заплющені очі він бачив батька, що повернувся з риболовлі й у брудних високих чоботях зайшов просто до кімнати з двокілограмовим лящем у руках. Розсерджена мати виштовхала батька в коридор, а потім, стоячи на колінах, довго терла ганчіркою підлогу, на якій наслідив батько.

…По зимовому льоду Лачі на санях він поспішав у село Ноколи, яке осібно стояло на протилежному березі озера, щоб там чого-небудь виміняти на вісім брикетів коричневого мила, привезеного дядьком із самої Москви. Так, обмін тоді виявився вдалим – назад він повертався з трьома міцними віниками, великим шматком сала і бутлем журавлинної настоянки. Життя було цікаве своїми дивностями, тим, приміром, що в Каргополі можна було до блиску відмитись і попаритися в лазні, але щоб ходити щодня ситим – не виходило, а в Ноколах і Труфановому – навпаки: митися ніде й нічим, а їжі – живіт переварити не встигає…

Потім було свято, і вони з Грицаком прикрашали пароплав «Нікітін» гаслами і просто кольоровими клаптями. Вовтузилися цілий день, а на ранок, як розвиднилося, примчали на пристань, і капітан, звиклий приходити на пароплав першим, злегка розгубився, позаяк хотів відразу і хвалити, і лаяти їх. Може, саме через ці взаємовиключні бажання він просто по-чоловічому потиснув їм руки, привітав зі святом і побажав дожити до всесвітнього щастя, до того часу, коли в усьому світі, й навіть у далекій Африці, не залишиться знедолених і визискуваних. Потім на пристані збиралися музиканти. Збиралися довго, години півтори. А коли зібралися, то всі піднялися на корму пароплава і почали розігруватись. Уздовж берега на той час уже прогулювалися городяни. Капітан, запитавши у диригента, чи всі в зборі, дав команду відчалювати, і до самого вечора вздовж берегів озера Лачі колами плавав пароплав «Нікітін», на борту якого бравурно шумів міський оркестр, поширюючи святкову музику й такий самий настрій на довколишні села та хутори. А ввечері, коли вже причалили, начальник міського ОРСу безкоштовно нагодував музикантів і на майданчику для гулянь, між трьома старовинними соборами та берегом озера, виголосив промову, наприкінці якої побажав пролетарям усіх країн з'єднатися. Потім були танці під музику того ж оркестру. А наступного ранку, коли всі прокинулись і вийшли на вулиці, – свята вже не було, місто було брудним, і до полудня зарядив дрібний осінній дощ…

Так, було дуже шкода це напівзабуте минуле, але вже й перший акорд оркестру розчинився в повітрі тайги, вже і він став частиною минулого, а скрипка все ще звучала, час від часу підтримувана іншими інструментами, і мелодія її не викликала тремтіння, вона була ніжною і сонною, вона гладила Харитонова по голові, як багато років тому гладила його перед сном мати.

– Хто?! – долинув до Харитонова різкий окрик з боку оркестру. – Хто сфальшував?! Я запитую!

Музиканти відпустили музику, і навколишня тайга принишкла.

Харитонов протер очі.

– Я востаннє запитую! – знову різким фальцетом прозвучав голос диригента.

Музикант із тромбоном у руці зробив крок уперед.

– Канторе, скільки разів ти сфальшував за останні три дні? – жорстко прозвучав вимогливий голос людини в тільнику.

– П'ять разів… – опустивши голову, зізнався худолиций тромбоніст.

– Тобі зрозуміло?! – зло посміхаючись, примружив очі у бік музиканта чоловік у тільнику.

– Але ж у мене була подяка, – забелькотав Кантор.

– Я її анулював. Опівночі заступиш на музвахту, і якщо я прокинусь удосвіта й не почую твого тромбона – нарікай на себе!

Диригент нервово переминався з ноги на ногу, скоса поглядаючи на чоловіка в тільнику, поки той, спіймавши косі погляди диригента, не кивнув йому: мовляв, продовжуй.

– Від третьої цифри! – змахнув руками диригент, і знову зазвучала музика.

Харитонов іще разок пильно оглянув людей, що зібралися на помості, і, не побачивши в їхньому розпорядженні ніякої зброї, заспокоївся, підвівся і запросто попрямував до них.

Коли до помосту залишалося кроків двадцять, сфальшувала скрипка, а слідом за нею збилися з пантелику й інші інструменти. Музиканти перервали гру, зі здивуванням на обличчях розглядаючи Харитонова, що наближався до них. Навіть диригент і чоловік у тільнику застигли, не зводячи з нього очей.

Харитонов, підійшовши ближче, зупинився. В очах у декількох музикантів помітив сльози. А від їхніх поглядів було якось ніяково: так могли дивитися на месію, на вождя, але не на молодшого матроса.

Напружена пауза тривала недовго. Чоловік у тільнику підійшов до Харитонова, простягнув руку.

– Як же ви знайшли нас?! – радісно запитав він.

Харитонов почухав у роздумі свою руду бороду.

– Та… я вас не шукав… – запинаючись, признався він, – хоча, може, і шукав…

Доладно говорити не виходило, і Харитонов замовк.

– Дозвольте відрекомендуватися, – знову заговорив чоловік у тільнику. – Перший помічник диригента з політчастини, колишній засуджений капітан першого рангу Пабловський, не політичний.

– Молодший матрос Харитонов.

– Матрос?! – зрадів Пабловський. – Оце так зустріч! Ніколи не думав, що зустріну тут матроса. Так вас сюди ніхто не посилав?!

– Ні… випадково вийшов, – признався Харитонов. – Але я бачу, ви – наші!

– Ми – наші! – кивнув Пабловський.

– А ви не знаєте часом: війна скінчилася? – втрутився в розмову диригент.

– Не перебивай! – кинув недобрий погляд на диригента перший помічник.

Харитонов знизав плечима.

– Самому хотілося б дізнатись… А що, сюди повідомлення з фронтів не доходять?

– Бачите, товаришу молодший матрос, – уповільнено мовив Пабловський. – У нас немає зв'язку з Великою землею… Ми ж не в місті живемо. Знаєте, що таке Музлаг?

– Ні, – хитнув головою Харитонов.

– Музичний табір… А оці, – він указав поглядом на музикантів, що перешіптувалися на помості, – це залишки Великого симфонічного оркестру. Як вони раніше грали! Ви б чули! Наскільки я терпіти не можу всяких Бахів, але у них це виходило. Гаразд, заждіть… Шикуйсь! – раптом закричав перший помічник. – Струнко!

Музиканти метушливо вишикувалися на помості, туди ж проворно видерся диригент і став першим.

– Репетицію закінчено. Розійдись! – надривно прокричав Пабловський.

Музиканти сплигнули з помосту і, озираючись на Харитонова, попрямували

1 ... 22 23 24 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бікфордів світ"