Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Здоров, брате!
Той потис жінці руку, а вона сміється:
— То вже вся сила твоя?
Він піднатужився, а вона далі сміється:
— Все вже?
— Все.
— То дозволь тепер мою силу випробувати.
Як взяла його за руку, як потисла, то шкіра на пальцях потріскала, лише голі кістки лишилися. Борець подивився на руку й каже:
— Ну, сестро, не встидно мені з тобою боротися. Підемо на плац.
— Підемо.
Поки зібралися люди, посиділи обоє. Через якоїсь півгодини він каже:
— Я на тебе вже надивився, а ти на мене. Тепер ще треба, аби люди на нас надивилися. Пора братися до роботи.
— Як боротися, то боротися.
Вийшли на плац, узялися попідсили, але побороти її силач не може. Каже:
— Тепер, сестро, весна, то я заб'ю тебе у землю, як колика.
— Прошу дуже.
А міський плац утрамбований, земля тверда. Борець підняв її над собою й по кісточки забив у землю.
— То вже усе? — питає вона.
— Ні, ще не все.
— Ану, поправся.
Він ще раз як нею гримнув, то забив по коліна.
— Спробуй ще раз, — каже вона.
За третім разом забив у землю по пояс. Вона вискочила й говорить:
— Я теж ґаздиня й хочу хоч чоловікові показати, що я чогось варта.
— Маєш повне право.
Вона його як підняла, як загараздила у землю по коліна, а ключ розімкнувся, і ноги відділилися від тулуба. Подумав він собі, що життя вже нема. Що робити? Знімає з себе золотий пояс і дарує жінці:
— Упережи, сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.
Вона взяла пояс, а то — з чистого золота. Де силач не боровся — всюди перемагав, і місто давало йому великі гроші за це видовище. Він купував таку золоту бляшку, як палець, і чіпляв на пояс. Бракувало ще три бляшки, і весь пояс був би у золоті.
Жінку вітають: плещуть, на руках піднімають. А чоловік, як побачив, що вона така сильна, а він її бив — лишив коня з возом, а сам утікає. Жінка кричить поліції:
— Доганяйте чоловіка, бо покидає мене!
Приводять його і питають:
— Чого ти, чоловіче, від такої славної жінки утікаєш?
— Йой, утікаю, бо мені буде кінець. Я ж її не раз бив та й кочергою аж під піч заганяв. Якби був знав, що вона така сильна, то не робив би такого.
А жінка говорить:
— Чоловіче любий, їдьмо додому.
І вони ще довго жили, але чоловік більше й пальцем її не торкнув.
За потрійну плату
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
— Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
— Який же ти у біса візник! — розсердився пан.
— Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину.
Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав — адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
— А що ти там жуєш?..
— Що ж нам жувати, пане? — одказує візник. — Жую суху солому!
«Тьху! — скривився пан. — Мужик — як та худобина!..»
Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.
Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
— А що ти там жуєш?..
— Що ж нам жувати? — зітхає візник. — Знову кляту солому жую!
— Може… може, і мені даси? — просить тихенько пан.
— Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю…
— Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
— Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
— У тебе, — каже візникові, — мабуть, воляче горло — таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться…
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, — зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задарма: взяв од нього потрійну платню.
Закопане золото
Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, — чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку.
Казав їм тато:
— Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.
А найстарший син говорить:
— Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде.
— Та ти не вмієш нічого, — каже батько.
— Я оженюся — буде жінка працювати.
Другий син говорить:
– І я оженюся.
А третій:
— Я так само зроблю, як і мої брати.
Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають:
— Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш?
А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже:
— Діти, шукайте в землі золото.
— А в якому місці ви закопали золото? — питають сини.
— Оцього я вам не скажу, — відповідає батько. — Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.