Читати книгу - "Прерія"

— Кажи далі, трапере, ми ведемо з тобою серйозну розмову, — перепинив його Ішмаел. — Отже, ти гадаєш, ми ще побачимо грабіжників?

— Ні, ні, я б не назвав їх грабіжниками. Вони чинять за звичаєм свого народу, чи, коли хочеш, за законом прерії.

— Я пройшов п'ятсот миль, щоб знайти місце, де ніхто не гуркотів би мені у вуха про закон, — люто сказав Ішмаел. — І я не збираюся спокійно стояти на суді, де за суддю червоношкірий. Кажу тобі, трапере, коли ще хоч один сіу поткнеться до моєї стоянки, де-б вона не була, то він відчує на собі, чим заряджена моя стара кентуккійка, — скватер виразно ляснув по своїй рушниці, — нехай на грудях у нього буде медаль із самим Вашінгтоном[30]. Будь-кого, хто забирав чуже, я називаю грабіжником.

— Тетони, і пауні, й конзи, й десятки інших племен вважають ці голі рівнини своїми володіннями.

— І брешуть! Повітря, вода й земля — це дари природи, ніхто не владен ділити їх. Людина повинна пити, дихати, ходити, й тому кожний має право на свою частку землі. Незабаром ці державні землеміри поставлять свої циркулі й проведуть межі не тільки під нашими ногами, а й над головою! Почнуть писати на своїх учених пергаментах премудрі слова, за якими землевласникові — чи, може, він називатиметься повітровласником? — належить ось стільки акрів неба, де ота зірка — межовий знак, а ота хмара — щоб крутити його вітряк!

Це своє припущення скватер вимовив з якоюсь несамовитою зловтіхою і, скінчивши, зневажливо засміявся. На вустах то одного, то другого здорованя-сина почергово з'являлася весела, але грізна посмішка, обійшовши таким чином усю родину.

— Облиш це, трапере, — вів далі Ішмаел, трохи злагіднівши, як людина, що почуває себе переможцем, — ні ти, ні я ніколи не мали діла з паперами на право власності, з судовими виконавцями чи з деревами, позначеними зарубками; отож не марнуватимемо слів на пусті балачки. Ти вже давно живеш у цьому степу, так от і відповідай напрямки, без страху та вивертів: що б ти зробив, бувши на моєму місці?

Старий вагався, видно, йому дуже не хотілося радити в такому ділі. Однак, оскільки всі втупили в нього очі, й він, куди б не повернувся, зустрічав чийсь погляд, прикутий до його схвильованого обличчя, трапер печально й тихо відповів:

— Надто часто я бачив, як через пусту сварку проливалася людська кров, і не хочу знов почути гнівний голос рушниці. Десять довгих років прожив я один на цих голих рівнинах, чекаючи своєї години, й ні разу не завдавав удару ворогові, більш людиноподібному, ніж грізлі…

— Ursus horribilis, — пробурмотів учений.

Старий замовк, почувши його слова, але, зрозумівши, що це всього лиш думка вголос, вів далі тим самим тоном:

— Так, більш людиноподібному, ніж сірий ведмідь чи пума із Скелястих гір, якщо не брати до уваги бобра, мудрого й тямущого звіра. Що я можу пораяти? Навіть буйволиця — й та захищає своє дитинча!

— Тоді хай ніхто не каже, що Ішмаел Буш менше любить своїх дітей, ніж ведмедиця своїх ведмежат!

— Воно так, але місцина дуже відкрита, десятеро чоловік не вистоять проти п'яти сотень.

— Правду кажеш, — відповів скватер, кинувши оком на свій скромний табір. — Але щось можна вдіяти, коли є фургони й тополі.

Трапер недовірливо похитав головою і, показавши на хвилясту прерію у західному напрямі, мовив:

— З тих горбів рушнична куля долетить до ваших куренів; та що там куля — стріли з того гайочка, який у вас із тилу, не дадуть вам підвести голови, й ви сидітимете тут, мов байбаки з норах. Це не годиться! За три милі звідси є місцина, де можна, як я не раз думав, коли проходив мимо, протриматися багато днів і тижнів, коли мати мужні серця й дужі руки для бою.

Знов серед юнаків пробіг тихий смішок, що досить виразно свідчив про їхню готовність узяти участь і в ризикованішій справі. А скватер жадібно вхопився за думку, що її так неохоче висловив трапер, який, додержуючись свого особливого способу мислення, очевидно, переконав оебе, що мусить зберігати суворий нейтралітет. Після кількох запитань, прямих і наполегливих, скватерові пощастило дістати додаткові відомості, необхідні, щоб вирушити до згаданого місця; тоді Ішмаел, що у вирішальні хвилини був настільки енергійний, наскільки повільний за звичайних обставин, не зволікаючи, взявся до роботи. Хоч усі працювали завзято й старанно, завдання було нелегке. Навантажені фургони треба було руками відкотити по бездоріжжю прерії на значну відстань, керуючись вказівками трапера, який дав лиш загальний напрямок. Чоловіки працювали, не шкодуючи сил, але й жінки та діти також не лишалися без роботи. Поки сини, розподіливши між собою важкі фургони, тягли їх угору по схилу сусіднього горба, їхня мати й Еллен, оточені переляканою дітлашнею, повільно йшли слідом, зігнувшись лід вагою ноші, яку спроможні були нести.

Ішмаел сам за всім наглядав і всім розпоряджався, час від часу підставляючи своє могутнє плече під фургон, який загруз, поки побачив, що головну трудність подолали, — вони вибралися на рівне. Тоді він показав, куди прямувати, наказав не зупинятися, щоб не втратити здобутої з таким трудом переваги, й, кивнувши своєму шуринові, повернувся з ним до спустілого табору.

Весь цей час — добру годину — трапер стояв оддалік, спершись на свою рушницю, і мовчки спостерігав ті пересування, а біля його ніг дрімав вірний пес. Іноді схудле, але сильне, з твердими м'язами обличчя трапера осявала усмішка, наче сонячний промінь падав на старі руїни, й лише по ній було видно, як його тішила богатирська сила юнаків. Потім, коли валка рушила вгору, тінь задуми й смутку знов захмарила обличчя старого, й воно набуло свого звичайного виразу тихої печалі. В міру того, як фургони один за одним віддалялися від місця стоянки, він раз у раз уважніше придивлявся до тієї метушні і погляд його дедалі частіше зупинявся на маленькому наметі, який ще стояв разом із своїм фургоном, самітний і наче всіма забутий. Проте саме до нього покликав Ішмаел свого похмурого помічника.

Обережно й підозріливо озирнувшись, скватер із своїм супутником підійшли до маленького фургона і вкотили його під парусину намету так само швидко, як звечора викотили. Тоді обидва щезли за запоною; проминуло кілька тривожних хвилин, протягом яких старий, спонуканий жагучим бажанням довідатися, що означає ця таємничість, мимоволі підходив усе ближче, поки опинився ярдів за десять від забороненого місця. Коливання парусини свідчило, що люди, які сховалися під нею, щось роблять, хоч працювали вони, зберігаючи цілковиту мовчанку.