Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

й сказав, що воліє зректись Парижа, ніж відкопувати його з-під трупів, щоб потім заволодіти ним, — вони тільки перезирнулись у захваті, змішаному з іронією. А тоді спробували ще перевершити його в майстерній брехні. Вдали, ніби мають сумніви щодо його військової сили і щодо тривкості його перемог і сподіваються повороту в ході подій. Коли Париж здасться йому до встановлення загального миру, Майєнн з іспанським королем знов візьмуть місто й жорстоко його покарають.

Але в цю мить посли побачили несподіване. Побачили воїна, на якого перед їхніми очима зійшла благодать величі. Вони вже не розуміли, хто тут промовляє і з яких висот. Він присягається, уриває сам себе, сам наляканий своєю присягою, але повторює ту присягу ім'ям бога живого.

— Ми їх розіб'ємо!

І тисяча його дворян підхопили безладно, але куди гучніше, ніж лунав би зграйний хор:

— Ми їх розіб'ємо! Присягаємось! Поки бог є на небі, такої ганьби не стерпимо!

Вражені посли збагнули, що перед ними — посланий небом ворог їхнього світу, що це навсупереч безсилому повелителеві країн і народів, навсупереч нелюдській всесвітній владі Габсбургів заявляє про своє право справжня, жива велич. Щоб у таке повірити, треба його побачити на власні очі. В житті майже все відбувається не на замовлення — це тільки високопоставлені недовірки привчилися так думати з власного щоденного досвіду, і через те вони вважають кожного можновладця за облудника і таким його й приймають. Та цих двох тепер мов громом уразило: весь образ світу захитався в їхніх очах, бо вони спізнали справжню велич. А втім, велич — занадто слабка назва для всепереможної благодаті божої, як і самі ми слабкі перед богом та його благодаттю й далекі від них. Досі ці два князі церкви ніколи про це не задумувались, поки не спізнали цього на собі: воїн, на якого перед їхніми очима сходить благодать величі.

З тої хвилини Анрі на цих переговорах тримав своїх супротивників у жмені. Після миті високого осяяння він щедро користався зі своєї переваги над ними. Він уже не сприймав їх поважно, а зажадав, немов якоїсь дрібнички, щоб Париж здали йому протягом тижня. Величчю не можна надуживати, не можна її марнувати, бо благодать сходить на нас рідко, та й взагалі — чи не краще трохи піддурити цих добряг, ніж силувати їх схилятися перед величчю.

— Я даю вам тиждень, мої любі. Коли ви волієте зволікати зі здачею міста, поки у вас зовсім скінчиться продовольство, — що ж, буде для вас остання вечеря, а потім — зашморг.

— Так немилосердно жоден французький король не поведеться зі своєю столицею й жоден християнин — з двома слугами господніми.

— Що ж, покладіться на це.

— Знов же страшно: чи не вишлють до вас потім нас-таки обох, тільки вже з зашморгами на шиях.

— Ну, то здайте мені місто негайно.

— Якщо іспанці та шістнадцятеро це почують, вони повішають нас.

— Ну, то чекайте на Майєнна та на підкріплення з Фландрії.

— Але ж ви, величносте, можете врешті-решт перемогти, і тоді нас іще певніше повісять.

— Ну, тоді поклопочіться про здачу міста.

— Величносте! Ви ж забудете про нашу послугу й віддасте нас на поталу людові.

— Ну, то полиште йому здихати з голоду.

— Величносте, у вас хибні відомості. В Парижі ще ніхто не голодує.

— Ну, тоді хай нам і далі так добре ведеться. На цвинтарях є ще багато чого, та й дітей удосталь лишається без нагляду, коли мати зомліє від кволості.

На це вони, хоч якими зухвалими були досі в думках, не наважились відповісти — тільки понурили голови. Вони просто-таки втратили грунт під ногами, і тому їм здавалося, що король обморочив їх. «Так, він побавився з нами в запитання й відповіді, за взірцем славнозвісної сцени з Рабле, отого жартуна й фігляра. Такий самий і цей король, і він глузує з нас у вічі». Їхня гідність де й поділась, вони остаточно розгубилися. Король не дав їм змоги отямитись, а навпаки — добив їх. Останні слова він вимовив уже не швидко й недбало, а з притиском і вагомо, як суддя.

— Пане архієпископе, — сказав він. — Нещодавно ви на мосту Сен-Мішель попали в тисняву. Люди кидались під ноги вашим коням і волали хліба або смерті. До вас тоді звернувся один старий чоловік?

— Не пам'ятаю, — промимрив архієпископ Ліонський, і голова у нього пішла обертом: так, як, певне, буде в день страшного суду.

— Він звернувся до вас і назвав ті розпачливі крики, що лунали круг вас, останньою осторогою господа бога.

Від цього королевого ясновидіння архієпископа охопила страшна млість — точнісінько мов якусь матір простолюдинку, в якої зі страхітливим наміром відняли дитину. Люди з почту підхопили його, кардинал стояв поряд блідий, змарнілий. Король гукнув, щоб їм принесли вина, а поки вони чекали того покріплення, вже вихопився на коня. Їдучи, він пояснив найближчим зі своїх дворян, хто був той чоловік на мосту, що остеріг архієпископа. То був метр Амбруаз Паре, вісімдесятип'ятирічний хірург; на мосту він говорив з останніх своїх сил, а тепер лежить при смерті.

— Колись він був біля замордованого Коліньї,— додав король Анрі, міцно стиснув губи й до кінця дороги більш не розтуляв їх.

Його супутники теж мовчали. Глухо стукотіли копита. Анрі думав про старих гугенотів. Тут він непохитно лишався одним із них.

Митець

У таборі йому вибігли назустріч:

— Фарнезе вже підходить! Фарнезе стоїть у Mo!

Король зневажливо засміявся: Mo надто близько, і він би дізнався про це раніше. Та й його приятелів архієпископа й кардинала, напевне, сповістили б, і вони б не дозволили йому довести їх до млості своїми кпинами. Він знизав плечима й хотів їхати далі, але на дорозі його дожидали ще двоє сперечальників. Пан де ла Ну натягував повіддя свого коня залізною рукою. Пан де Роні сидів па своєму боком, інакше сидіти йому перешкоджали його доблесні рани; одна рука була в черезплічнику. Король сказав:

— Тихо, тихо, панове!

Ла Ну відказав:

— Ваша величносте! Фарнезе.

Роні втрутився:

— Величносте! То хитрощі. Він не може стояти в Mo.

— Мій королю! — гукнув старший. — Кому ви вірите — оцьому чванькові чи мені? Фарнезе такий хитрющий, що часом може навмисне розпускати замість брехні правду.

Роні, хоч і сидів у сідлі боком, а капелюх оздобив діамантами, але обличчя мав розважне й холодне, не глянувши на простосердого старигана під'їхав до короля й спинив коня поряд.

— Це байки! — пихато промовив віп.

Лa Ну скипів:

— Юначе!