Читати книгу - "Таємні стежки"

Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.

Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.

День почався за розпорядком. Снідали о десятій.

За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.

Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.

Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.

— Що з тобою коїться в останні дні? — спитав він.

Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..

— Нічого особливого.

— А все ж таки?

— Надокучило мені це курортне життя! — різко сказав Грязнов.

Ожогін ледве помітно посміхнувся.

— І ти, виходить, вирішив його змінити?

— Так, вирішив…

Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.

— Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?

Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.

— Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… — він затнувся, — а мені нудно тут. Я так далі не можу…

Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.

— Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.

Грязнов похилив голову.

— Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! — У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.

— Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.

— А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!

— Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?

— Інші активно борються. Чим я гірший від них?

— Твоя ділянка фронту тут.

Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.

— Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…

— Дуже хочу.

— Будь ласка. Перше завдання — візьми себе в руки. — Микита Родіонович попрямував до дверей. — Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.

Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.

Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.

— Ви Ожогін? — спитав чоловік. — Оце вам. — Він витяг з рукава пальта складений удвоє конверт і подав Микиті Родіоновичу.

— Від кого це?

— Там усе сказано… Додати я нічого не можу… До побачення.

Незнайомий, зійшовши зі східців, незграбно вклонився і швидко задріботів по тротуару.

— Андрію! — голосно покликав Микита Родіонович.

— Чого? — відповів той, не змінюючи пози.

— Встань! Новини є. Листа одержав.

Грязнов швидко підвівся. Ожогін сів поруч з ним на диван, розірвав конверт і почав голосно читати:

«Я певний, що звертаюсь до товаришів, відданих владі більшовиків, і мене не бентежить те, що ви перебуваєте на службі розвідоргану «Абвер». Це навіть краще для справи. Я очолюю нелегальну боротьбу комуністичного осередку міста і хочу почати з вами переговори, від яких залежатиме ваша кар'єра. Прошу одного з вас прийти в четвер о восьмій вечора до будинку колишньої міської бібліотеки. Того, хто прийде, я впізнаю по обличчю».

Друзі розсміялися.

— Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, — сказав Грязнов. — Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.

— Так, але придумали вони не дуже розумно. Стиль листа явно невдалий. Наші ніколи не напишуть: «владі більшовиків», «осередок», «ваша кар'єра»…

Андрій взяв листа з рук Микити Родіоновича і прочитав його про себе.

— А може, піти в четвер на побачення? — запропонував він. — Подивитись, що це за керівник осередку…

— Ні в якому разі! — заперечив Ожогін. — Тут не до цікавості. Юргенс, можливо, по секундоміру підраховує тривалість наших роздумів і вагань. Зробимо так: я піду до Дениса Макаровича, а ти — до Юргенса.

Треба потрапити до нього, показати листа і спитати, що робити. Простеж за його фізіономією. Це цікаво. Зрозумів?

— Зрозумів. Зараз піду! — охоче відповів Андрій.

— Ось тобі і доручення…

— Молодець, що прийшов! Молодець! — привітно зустрів Ізволін Ожогіна і повів його в другу кімнату.

Денис Макарович був збуджений. Не треба було ніяких пояснень, щоб зрозуміти його настрій. По очах старого Ожогін навчився майже безпомилково визначати, що робиться в його душі. Посміхаючись у вуса, Ізволін посадив Микиту Родіоновича і подав йому аркуш паперу, густо списаний дрібним почерком.

«Грізному, — прочитав Ожогін. — Ваші дії і плани на майбутнє вважаємо правильними. Постарайтеся зв'язатись по радіо з Інокентієм. Розвіддані передавайте щоденно. Юру і всіх зв'язаних з ним осіб постійно тримайте в полі зору. Негайно повідомте, хто персонально брав участь у затемненні міста. Вільний».

— То ви, виходить, «Грізний»?

Ізволін заперечливо похитав головою і посміхнувся.

— А хто ж це, якщо не секрет? — обережно спитав Микита Родіонович.

— Секрет, голубе, і великий секрет! Тобі я можу сказати одне: «Грізний» — член бюро обкому партії, і в місті з ним зв'язані лише чотири чоловіки, керівники самостійних груп. Бережемо ми «Грізного», як зіницю ока: адже він очолює підпільний райком, всю боротьбу.

— Мене і Андрія він знає?

— Аякже! Всіх він знає.

— Добре, — відповів Микита Родіонович, — але, напевно, мені не слід було говорити про нього?

— Чому? — здивувався Денис Макарович.

— Якщо встановлено найсуворіший порядок конспірації, то навіщо його порушувати…

— Значить, можна, коли порушую, — промовив Ізволін і, вийнявши з-під ліжка приношені нічні туфлі, сховав радіограму під устілку одного з них.

Покликавши дружину, Денис Макарович загорнув туфлі в газету і попросив віднести їх… Куди? Вона, певно, знала сама.

— Леонід прийняв радіограму? — спитав Микита Родіонович, коли залишився наодинці з Ізволіним.

— Так. А що?

— Мене цікавить, як часто він працює на передачі. — Леонід дуже обережний.

— Зрозумійте, Денисе Макаровичу, рано чи пізно гітлерівці запеленгують роботу рації і нагрянуть. Треба перенести рацію в інше місце, можливо, навіть за місто, на деякий час припинити передачу і обмежитися тільки прийомом.