Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я посміявся тоді з доцента; він не образився, дуже спокійно мовив:
— Вітю, а ти згадай історію людства… Адже спочатку з’явилися маги, а вже потім — учені. І тих і тих чернь вважала — та й досі вважає — пришелепкуватими… Але науці пощастило: вона випередила магію на практичних результатах, і на її базі виникли ремесла… Ось тоді наукою й стало вигідно займатися… Раніше вченого цікавило лише одне: чому відбувається оте чи оте… А тепер? Ні, він з технікою зрісся, відійшов од теорії, од думки відійшов, його тепер цікавить, як би швидше зробити те, що від нього вимагають… Наука стала ремеслом, а той вакуум, який лишився після неї, знову заповнять маги, нові маги, повір…
… Тамара розкинула карти і заговорила — спочатку спокійно, а тоді, розпалюючись дедалі дужче й дужче, немов сперечалася з кимось; іноді завмирала, вибалушивши на нас очі; говорила розмито, але, якщо настроїтись, можна було обернути її слова саме на те, що ми обговорювали з доцентом. Спочатку я був досить скептичний, та поступово чим більше вона говорила, тим виразніше я відчував блаженне розчинення в її волі. Я настроїв себе на неї, я це вмію, інакше не можна мати діло з людьми, і став помалу вгадувати в її плутаних фразах те, що стосувалося саме мене…
І я справді повірив, що вона віщунка, коли зникли всі звуки вулиці: ні автобус не пахкав своїми пневматичними дверима, ні машини не гальмували, навіть дитячі крики проходили повз свідомість, наче окремо від цієї темної кімнати, завішаної важкими картинами в старовинних рамах.
… Тамара ковзнула важким поглядом по обличчю Ольги, поклала cloio руку, ніби зроблену з тіста, на фотографію, завмерла, а потім тихенько розсміялася:
— Тут без сірої магії ке обійтись… А в цій справі потрібна допомога…
— Яка? — спитав я.
— Треба дізнатися, коли красунечка народилася, годину народження, день, місяць, місце, ясно?… Який колір любить найбільше? Яка її найулюбленіша пісня треба знати, бо в музиці людина не бреше, відбувається збіг коливань повітря з хвилями твого єства, розчинення в гармонії…
Доцент, затаєно слухаючи Тамару, мовчки кивнув.
— Яку дитячу іграшку пам’ятає, — вела тим часом Тамара, — ту, що в ліжечко біля себе клала на ніч, як її називала пестливо…
І тут раптом я збагнув, як вона працює! А ще більше подивувався з того, що доцент так допитливо її слухає! Дай мені таку інформацію, я будь-кого зламаю! Люди вразливі, назви якомусь стрічному на вулиці ім’я його улюбленої собачки, яку з дитинства в серці тримає, скажи, що завтра його улюблену пісню «Рябинушка» о першій ночі передаватимуть, то людина ця або збожеволіє від жаху, або за мною на край світу піде…
… Подзвонивши від Тамари на роботу Глафірі Анатоліївні, матінці моє ї Ольги, умовившись про зустріч, доцент сказав:
— Усе-таки загадковий цей світ, Вітю… Дивись: дід Завер почав потроху від Кузінцова відходити, хоче мати справу безпосередньо з Чуріним, тобто — нас набік… Але ж він без Глафіри — нуль без палички, вона його наводить на ювелірний товар, більше — нікого… Тепер не одвалить дід, наша Томочка підкаже Глафірі, що, мовляв, треф штовхає її на гріх, від друзів відриває… Отак-то! Не одірве! Я довго думав, як повернути все в колишнє русло, а тут твоя неждана-негадана зустріч з красунею, а красуня ця — дочка потрібної нашій справі дами, а дама за дочку буде нам камінці з вогню тягати, — як же все хитро сплетено в світі, га?! І все — на нашу користь! Тобі — Ольга, нам — Глафіра з її цяцьками, оце доля, Вітюшо, оце знамення!
… Я ніколи не був таким щасливим, як того дня, ввечері, сидячи в себе у Чертанові: подзвонив доцент і проворкотів: «Ну, поздоровляю, Вітюшо! Твоя вахлака покинула! Подруга даремно не обіцяє, зараз матінка у ворожки, та їй про тебе увіллє! Жди і надійся, Вітюшо, ніжна моя душа, стидоба ти моя горопашна».
Я жду. Тепер я певен, що буде так, як хочу я. Ні, я не егоїст, я не зруйную її щастя — яке в неї може бути щастя з чоловіком, котрий дома навіть у цій маленькій своїй конурі не буває?! Щастя дам їй я — неземне, райське, чисте. Краса має жити серед краси, інакше розвіє її по вітру, зламає, як вітер берізку, а це непростимо, — не можна калічити саму довершеність, вона належить усім, як пейзаж, намальований рукою високого майстра…
XIV
Я, Єлизавета Наришкіна, вона ж Яніна
— А хто ж тобі мене назвав, Яночко, сиротиночко, краса моя ненаглядна? Хто дав адресу? — Тамара говорила ласкаво, м’яко округлюючи слова, але в очах її стояла тривога, хоч вона, видно, намагалася робити все, аби вони світилися лагідністю. — До мене ж з вулиці не ходять, а коли й зазирають, то лише з відділення міліції… Чаклунку шукають… А яка я чаклунка? Просто стараюсь допомогти нещасним жінкам, чим можу, — чи наваром трав, чи тихим словом…
— Мені вашу адресу дала Галя Чепурнова, ви її від лихих снів лікували.
— Галя Чепурнова? Це така біленька? З родимкою на лівій повіці?
— Ні, навпаки, чорненька. На циганочку схожа. Вона в ансамблі танцює, її чоловік покинув, от і сталася в неї біда зі сном… Та ви подзвоніть їй, дев’ятсот вісімдесят сім, нуль три, дев’яносто дев’ять.
Тамара швидко набрала номер, хоч я бачила, як вона намагалася бути неквапливою, начебто ця жінка її зовсім не цікавила.
Галя справді приходила сюди, повіривши в Томині чари; я їй радила: «До Володимира Івановича Сафонова звернись, про нього в газетах учені з респектом пишуть, екстрасенс, причому не береться за те, що йому непідвладне; а от страшні сни, ішіас, мігрені знімає чудово, і фантастично діагностує долонями». — «Так я й піду до мужчини зі своїми жіночими бідами!» — «Пригадуєш Ліду з нашого класу? Вона ходила. І нічого, не провалилась крізь землю. Кращі СОСи, між іншим, чоловіки, треба віддати їм належне, в них є та кряжистість, якої так не вистачає нам. Та й, крім того, ми більше інтригабельні, перепади настроїв, нісенітниця всяка в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.