Читати книгу - "Вибрані твори"

У другій хаті, де стояв столярський станок, вчився майструвати сімнадцятилітній невисокий сирота Григорій Шевчик — далекий родич. Він же порався також біля Карого: треба було вивезти ліс та зароблені у лісництві клітки хворосту. Григорій часом просовував голову до нього.

— До вас можна? — звертався тільки на «ви», — по батькові парубка незручно величати, на «ти» також не виходило, бо Дмитро був старший.

— Заходь, Грицю.

— Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу приїхали. Це такий завод, що якусь спеціальну муку з каменю виробляє. Присмачиш нею землю — і все на полі, як з води, росте. Вам би цього суперфосфату дістати… Аж за селом гостей з музикою зустрічали. Далі в сельбуді були урочисті збори. Шефи говорили про наміри міжнародних гадів, про отих консерваторів англійських, що вогнем, як змії, дихають на нас і війну в кожному сні бачать. Потім розповідали шефи про нове життя у нас, про змичку міста з селом. Дуже всім до душі припала доповідь товариша Недремного, майстра хімічного цеху. Розповідає так, наче в душу вбиває слова. Бойовий, видать, чоловік, бо на щоці рубець. Потім толково Мірошниченко виступав. Він ще за селом, як брат з братом, зустрівся з Недремним. Виходить, вони разом проти всякої контрреволюції боролися. Після Мірошниченка говорив Іван Бондар, а потім на сцену почав пропихатися Полікарп Сергієнко. Його дядьки за поли свити одсмикують і аж перехитуються од реготу: «Диви, диви, Полікарп гораторствувати захотів!» «Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею!» «Полікарпе, не сміши людей!» А той хоч би що — без ніяких на сцену лізе, — і Григорій розсміявся. Усміхнувся й Дмитро, уявляючи не в міру балакучого, завзятого хвалька Сергієнка.

— Ну, потім і сміху було. Дядьки, як груші, на підлогу валилися, коли почав Полікарп шекерявити про бій червоно-армійців з бандитами. — І Григорій, копіюючи Полікарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир збив шапку, в нього стали насторожено переляканими і хитрими-хитрими заховавши зірочки веселого зверхнього лукавства:

— Іду я шляхом, — а було це в двадцять пелшому лоці. Ну, а як можна було йти шляхом у двадцять пелшому лоці? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а і в обчаси заскочить — бандити кругом. Іду, коли чую: кулемет як засокоче: со-ко-ко-ко. А потім гармата як ревне: гур-гур! А земля — хилить, хилить. Ну, хоч і не страшно мені, а покотився галушкою в рів. І чую: такий тупіт від дубини, наче хто чортів із неба витрушує. Пропав ти, Полікарпе, ні за цапову душу — думаю так собі, а бандити летять шляхом прямо на мене. Знають, видно, що я в комбіді состою… Будь у мене кулемет, я б усіх їх до дідька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як прицільний прибор — краще брильянта. Своїм дробовиком горобця на лету здіймаю…

— Ну, що тут у залі було після цих слів — і не питайте. Степан Кушнір устав з президії і з сцени упав на людей. А музика як почала сміятись, тільки труби брязь-брязь. А Полікарпові хоч би що. Бреше і не усміхнеться: «Отак би відлетіла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустріч бандитам двома ланцюжками червоні мчать. Тільки малувате їх, а бандитів — до лихої години. Ну, думаю, треба своїм рішучу допомогу давати, Червоні — шляхом, а я ровом лечу напереріз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть наші — ур-р-ра! І я тут не підкачав — своїм басом усі голоси покрив. Голос у мене, — чого там хвалитися, — мо'в грім. Раз розсердився на жінку, як гримну, так вона і впала серед хати — оглушив. І кілька днів глуха, як пеньок, ходила».

— Та зупиніть його! Отже безсовісний бреше! І гостей дорогих не стидається, — обізвався ззаду голос жінки Полікарпа. І знову весь сельбуд покотився зі сміху. Подивився Полікарп на свою Олександру, зневажливо махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з її дурного язика не зірветься. І знову продовжував. «Врізались наші в бандитів, і по шляху закрутився страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кілька бандитів аж до мене відтиснули одного червоноармійця. А він рубається, аж глянути і страшно, і радісно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине. Ну, не Шабля в руці, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду вдарити, поки той передні шаблі одводить. Теж, видно, рубака — не курям голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього — повернув коня, трохи подався на лівий бік, да як рубане. Так і розколов бандита…»

— Почув ці слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сцені пройшовся, і дядьки постихали — слухають. А Полікарп продовжує; «Ну, а в цей час один гад і різонув червоноармійця. А шабля тільки іскрами креснула і відскочила від плеча».

— От почав чоловік правду говорити і знову на брехню перейшов, — невдоволено промовив Степан Кушнір.

— Це я брешу? Стидно тобі, Степане, чортзна-що верзти.

— А як же це шабля від плеча може відскочити?

— Не знаю, не знаю. А чого не знаю — говорити не буду. Я такий. Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це він тоді рубався з гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрітися, — і Полікарп підійшов до робітника.

— Було таке, товариші, — усміхнувся Недремний. — Це я стальні платівки під гімнастьорку підклав. Ще з імперіалістичної приніс. Помагали іноді.

Після цього мов хто підмінив дядьків: самі на сцену тиснуться, щоб про життя поговорити — і про політику, і про війну, і про КНС. А шефи тільки всміхаються. Наприкінці подарували нам бібліотеку. Вчителька як побачила книжки, аж розпласталась над ними і ледве не схлипнула: «Це ж багатство!.. Класики».

— Еге ж, на всі ваші класики хватить, Людмило Сергіївно, — підтвердив Полікарп. — І Григорій розсміявся.

— Я вам книжку приніс з цієї бібліотеки. Ловка, за душу вчепилася і не відпустила, поки від палітурки до палітурки не прочитав. — І тільки тепер скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-під смільних брів усміхаються веселі очі, не придивись до них — карими здадуться, приглянься — так голубі, тільки затінені на чорнявому виду. По-дівочому м'яко закругляється обличчя, майже не виділяється підборіддя з вирізаною ямкою. І куточки вуст