Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

По обіді дзвоник на дверях теленькнув сором’язливо й невпевнено. Якусь мить Денис стояв на порозі, мнучи у руках свій наплічник. Та, побачивши мене, він, здавалося, зітхнув з полегшенням, і махнув мені рукою. Роззираючись довкола й червоніючи, Денис наблизився до ляди.

— Тут досить затишно, — зауважив він, привітавшись.

— Авжеж, — погодилася я, подаючи йому посібника з алгебри. — Може, чогось бажаєш?

— Можна чаю, — відказав Денис, сідаючи. — А я думав, ти ще навчаєшся в школі…

— Як бачиш, я вже працюю, — поважно мовила я, подаючи йому горня із чаєм.

— Добре тобі, — зітхнув Денис, — а я поки що тільки мрію позбутися надмірної опіки батьків. Але, гадаю, все зміниться після того, як вступлю до інституту. Залишилося трохи більше, ніж півроку…

Якийсь час він мовчки сьорбав чай.

— Мабуть, праця кельнерки трохи марудна? — припустив він.

— Аж ніяк, — заперечила я, — навпаки, навіть цікава.

— Цікава?

— Авжеж, — відказала я, — ця праця дає змогу спостерігати за іншими людьми, бути свідком їхніх переживань, подій, що стаються з ними…

— І що з того?

— А те, що, спостерігаючи за ними, ти начебто теж береш участь у їхньому житті і багато чого вчишся! Це майже те ж саме, що читати книжки. Іноді люди звіряють тобі свої таємниці, прагнуть поділитися якоюсь новиною, а то й почути пораду… Вони приходять сюди, коли їм добре й коли погано. Іноді бажають про щось порозмовляти, щоби прогнати самотність, а часом навпаки — помовчати за келихом вина чи горням кави, і щоб ніхто не заважав… Іноді, коли їм зовсім кепсько, вистачає всміхнутися й просто подати каву! І вже від цієї дрібниці можна відчути приємність…

Денис усміхнувся.

— Ніколи б не подумав…

— Ось бачиш, за столиком збоку, — стиха заговорила я, — той чоловік з гальбою пива… А в іншому кінці зали — жінка з горням кави… Насправді вони вже давно одне в одного закохані. От тільки чоловік боїться визнати свої почуття, а жінка гадає, що вона йому не надто подобається, тому вони й сидять у різних кінцях кав’ярні та лише зиркають одне на одного. І, мабуть, тільки заради того, щоби отак посидіти у різних кутках й позиркати, вони приходять до нашої кав’ярні. Або ж отой голомозий добродій із житлової контори, що сидить біля вікна й гортає газету, бачиш?.. Він тішить себе думкою, що тут його усі бояться, бо він примхливий вередун та скандаліст. І йому дуже допомагає така втіха, бо в конторі він усього-навсього підлеглий, хоч і досі мріє бути директором! А ота сумовита красуня між двох чоловіків, вона мріє знайти свою половинку — того, хто був би для неї цікавий, спроможний розвіяти її нудьгу. Але поки що це не вдається нікому…

— І все це — твоя спостережливість? — запитав Денис, знову всміхнувшись.

— Як бачиш, — відказала я. — Хоча наша куховарка не зі всім погодилася б…

Тієї миті до ляди підійшов відвідувач, хлопець у кашкеті набакир, і замовив каву. Сівши біля Дениса, він закурив цигарку. Денис свердлив його невдоволеним поглядом, зітхав, кахикав та вовтузився на стільці. Але, схоже, хлопець у кашкеті не розумів його безмовних натяків. Денис похнюпився. Між нами запала безглузда мовчанка. Тим часом, немов на зло, відвідувачі підходили один за одним, замовляючи то каву, то пиво.

— Тут стільки людей, і зовсім незручно спілкуватися, — нарешті промовив Денис.

— Авжеж, — погодилася я. — Сьогодні їх багато, як ніколи…

— Мабуть, я вже піду, не буду тобі заважати. Дякую за посібник.

Я лише стенула плечима.

— Можна тобі якось зателефонувати? — запитав він.

Я знову стенула плечима. Він ніяково всміхнувся тією своєю дитячою усмішкою і попрямував до дверей. Якусь мить я стояла, дивлячись йому вслід, хоч його вже й не було видно, і теж усміхалась, не розуміючи, чому.

XIV

Схоже, між Нелькою та вчителем музики зародилася симпатія. Можливо, це були перші паростки ще не усвідомленого почуття. Обоє, здавалося, будь-що хотіли одне одному сподобатися. Наступного дня вчитель музики, з’ївши тарілку грибної юшки, замовив ще одну. Він їв з неабияким смаком, усміхаючись, сьорбаючи і прицмокуючи. Мені ніколи не доводилося помічати раніше, щоби він отримував стільки задоволення від їжі. А може, всі оці прицмокування й голосне сьорбання з мугиканням призначалися Нельці й були своєрідним залицянням? Адже вона під різними приводами визирала з кухні, ледь стримувала вдавано заклопотану усмішку і привертала увагу кахиканням чи наспівуванням якоїсь мелодії. Закінчивши обідати, вчитель музики підійшов до ляди й покликав Нельку.

— Юшка пречудова! — задоволено сказав він їй. — Зроду не їв нічого смачнішого! Навіть моя матуся не готувала краще…

— Але цю юшку я готувала й раніше… — скромно зауважила Нелька, почервонівши з утіхи.

— Так, але сьогодні вона винятково смачна! — запевнив учитель. — Ви перевершили себе!

Згодом я скуштувала Нельчиної грибної юшки. Вона справді була як ніколи смачною.

— Як тобі це вдалося? — спитала я. — Якась нова приправа? Чи новий рецепт?

— Ну, треба ж удосконалюватися! — загадково мовила Нелька.

У середу до кав’ярні нарешті навідався поет-невдаха. Сівши біля ляди, він, як і зазвичай, замовив чарку коньяку й горнятко кави.

— Я прочитала вашу поезію, — озвалася я.

Він запалив цигарку.

— І що? — спитав за якусь хвилю, не затягуючись, лише пускаючи дим.

— Її не сплутаєш ні з якою іншою, — сказала я.

— А точніше? Які враження? Мені важливо це.

— Мої враження? Можливо, я не надто вмію висловлюватися щодо поезії… Я не є настільки її знавцем…

— Пусте, будь-хто може висловлюватися щодо поезії і мистецтва загалом, коли воно його зачепило. Головне бути щирим. І не обов’язково при цьому бути знавцем, критиком чи професором. Моя покійна малограмотна бабуся все життя мешкала в селі, не була у жодному концертному залі, не слухала класики, а якось, зачувши по радіо Бетховена, розчулилася до сліз. Справжнє мистецтво творять не для теоретиків, які здебільшого й вважаються його знавцями, а для людей, які його потребують. А це може бути й звичайний учитель, і столяр чи домогосподарка… То що? — його очі дивилися на мене зі жвавою цікавістю.

— Коли поезія здається чимсь незбагненним і ти дивуєшся їй, тоді, мабуть, вона справжня, — заговорила я. — У справжній поезії немає місця для брехні та фальші. Інакше вона не вразить, не торкнеться душі. А ваша поезія вражає й торкає… Якби можна було її намалювати, я, наприклад, зобразила б її оголеною жінкою, огорнутою темрявою.

— Цікаво… — задумливо промовив поет.

— Але я поверну вам течку трішки згодом, я ще читаю вірші,