Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

– Це вас так можна залишити на вашого брата? Це ви так дивитесь за Даніелем, поки я чекаю на вашого батька?

– А вона не хоче! – Пустивши руку сестри, Іда тицьнула на неї пальцем.

Рива, відступивши на півкроку, легенько вдарила меншу по правиці.

– Це вона не хоче! Каже – Дені постійно плаче!

– Ви теж постійно плакали! – суворо цикнула Естер, відмахнулася, даючи зрозуміти – розмову завершено, і діловито роззирнулася: – Риво, вертайся до Дені, ти старша. Ідо, ти мені потрібна. Все одно вас із Ідою зараз не можна лишати в одній кімнаті. Шмулю, якщо ти хочеш читати або тобі просто ніде себе діти, йди в батьків кабінет. Усе одно йому, як я бачу, він не скоро знадобиться. Шацький, ще мій покійний тато говорив про тебе – будеш великою людиною, якщо захочеш працювати хоча б із цікавості, а цікавитися тим, що не стосується людських зубів. Запрошуй пана до столу.

Розставивши все та всіх по своїх місцях і лишившись вельми задоволена собою, Естер знову зникла в напрямку, де, як розумів Клим, знаходилася кухня. Понуривши голову, за матір’ю подріботіла Іда. Скривившись, повернулася до кімнати Рива, а Шмуль з виглядом, ніби справді здобув щойно серйозну перемогу, посунув до батьківського робочого кабінету. Поки він ішов, стишився дитячий плач.

Тепер чоловіки лишилися в залі самі.

Йозеф полегшено зітхнув.

А Кошовий зрозумів, чому Шацькому потрібен стіл саме такої форми та розмірів.

Вони всілися, аби бути один навпроти одного.

Лікар витягнув і склав перед собою довгі руки, переплівши пальці. Клим же, мостячись на стілець, відчув, як той зрадницьки рипнув під ним. Не сильно, не було підозри, що зараз розламається. Та все ж меблі розсохлися, й служити їм, поки господар не втрутиться, лишилося недовго. Принаймні Кошовому напрошувався саме такий висновок. Зате стіл стояв міцно, здавалось – назавжди.

– Так ми про щось почали з вами говорити, – нагадав Йозеф.

– Хотілося кинути щось на зубок. – Клим справді зголоднів, тож було не до зайвих церемоній.

– Ми ж сіли за стіл, – мовив Шацький так, ніби одного цього факту вже досить для насичення.

Приймаючи й таку гру, Клим знизав плечима, демонструючи сумирність, кашлянув:

– Ну, і ще мене цікавить Магда Богданович.

– Якби ви знали, молодий чоловіче, скількох добродіїв різного віку і в статусі, набагато вищому за наш із вами, цікавить ця особа.

– У мене не той інтерес, – поквапився пояснити Клим, бо майнуло – Шацький ще подумає, не дай Боже, про пристрасть або, чого доброго, кохання з першого погляду. – Молода, вродлива й, поза сумнівів, шляхетна пані поводиться з поліцаями, як зі своєю челяддю. Чисто тобі цариця з придворними, як не слугами.

– Крулевна, – сказав Йозеф, смачно поцмокавши губами. – Королева, тут ви вірно вгадали.

– Королева, цариця, нема жодної різниці! Мене дивує, що перед нею во фрунт витягуються високі поліцейські чини!

– І не лише поліцейські! – Шацький розплів пальці, відбив ними по поверхні столу легкий дріб, гукнув: – Естер! Ми вже сидимо тут із гостем непристойно довго!

Ніби живою відповіддю в залі з’явилася Іда, несучи на круглій тарілці складені в стосик жовтувато-сірі пласкі хлібці. Кошовий готувався, що йому в єврейському домі запропонують мацу і, чесно кажучи, зараз готовий був нею й обмежитись. Подумки лаючи себе за нестриманість, Клим підхопив один твердий прямокутний шмат, не встигла дівчинка поставити тарілку на стіл. Жадібно відкусив, захрустів позбавленим смаку й запаху прісним хлібцем. Шацький дивився на нього без краплі осуду, лише промовив:

– З тим, що зараз приготує Естер, смакуватиме краще.

Жуючи, Клим мовчки кивнув. А хазяйка тим часом унесла в руках широкий та видовжений, схожий на човник, таріль. Різко запахло оселедцем і ще чимось, не зовсім звичним у такій композиції. Коли Естер поставила страву перед ними, Клим утратив остаточне почуття міри: підтягнув таріль ближче, роздивився.

Справді, то був подрібнений пряний оселедець, присипаний цибулькою. Сіру субстанцію, на яку вправні хазяйчині руки перетворили солону рибу, рівномірно та охайно розклали поверх чогось зеленуватого, подібного до перетертих овочів. Одні запахи сильно перебивали інші. Поки Клим гадав, Естер пояснила:

– Маєте оселедець на яблучній підкладці.

– Риба з яблуком? – перепитав Кошовий, хоча почув усе дуже добре.

– Ми не їмо таке щодня, – вставив Шацький. – Це просто робиться досить скоро. Перекуска, аби недовго чекати. Ніколи не куштували? Дуже рекомендую.

– Гм… Звідки зараз яблука? Липень, до врожаїв ще далеко…

– Жінки з довколишніх сіл зберігають певні сорти в льохах, – пояснила Естер. – Їх не так багато. Але досить, щоб привезти сюди, на Краківський базар. Цілими ті яблучка вже не зужити. Зате можна дрібненько натерти, додати чорного перцю, перемішати й розкласти так, аби шар підкладки не виглядав тонким. Можна змішати з перетертою морквою, тоді красивіше виглядатиме.

– І зверху – оселедець?

– Оселедець нагору, – кивнула Естер, дістаючи очевидне задоволення від подібних пояснень. – Не треба перемішувати. Прошу брати, смачного.

– А… – Клим зробив жест у бік вільного стільця.

Хазяйка похитала головою.

– Мені ще треба думати, чим повечеряють діти. Бо пан Шацький через зусилля пана Лапідуса має відмову від кількох хворих, спроможних заплатити за візит. – І вже йдучи, кинула через плече: – Хоча для цього нашому Шацькому не завжди потрібен Лапідус. Його Бог послав.

– Чому? – не зрозумів Кошовий.

– Хто б іще давав йому привід бити байдики, – ці слова пролунали вже з кухні.

Йозеф красномовно розвів руками.

– Живемо душа в душу. Більше дванадцяти років. Шмуль наш другий. Перша дитина померла на третій день, ми не встигли дати їй ім’я. Естер з того часу боялася вагітніти, навіть плакала. Мусили не раз удвох ходити до рабина. І хоч далі діти пішли нам у радість, відбиток є. Часом дає нервам волю.

– Я не обговорюю чуже подружнє життя. Тим більше – у домі цього подружжя, – стримано відповів Клим, далі не зовсім розуміючи, як варто себе тут тримати.

– Я у вигіднішому становищі. Бо маю право згадувати власну дружину у власному помешканні. Ви їжте, пане Кошовий. Найкраще робити ось так.

Узявши виделку, Шацький підчепив шматочок оселедця разом із яблучною підкладкою, поклав на мацу, відкусив чимало, захрумтів. Беручи з нього приклад, Клим і собі пригостився. Перець додавав кислоті яблука пікантності, так само як прянощі оселедцевого засолу.

Деякий час чоловіки втамовували перший голод.

Першим заговорив Йозеф, перед тим витерши губи серветкою:

– Так-от про пані Богданович. Хочу вам сказати, молодий чоловіче, що особа ця дуже втаємничена. Або, інакше кажучи, коли бачиш її вперше, відразу