read-books.club » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

232
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 193
Перейти на сторінку:
лежав на стільцях неподалік.

А Мага сказав, кивнувши на новенького:

— Дівчата, він вам подобається? Ви б із ним переспали?

Уся банда Лур’є-Левиці зареготала в захваті, а сама Лур’є-Левиця, у короткій спідниці, тільки презирливо пирхнула. Я страшенно розізлилась і кажу:

— Ти, Маго, нічого розумнішого вигадати не міг? Ідіот!

А він узяв ноги в черевиках, поклав мені на спинку стільця і сказав:

— Чого ти бовкаєш, російська свиня?!

Я підвелась і дала йому двічі по пиці. Він у боргу не залишився: стяг із мене хустку, кинув на підлогу й потоптав ногами. Новенький хлопчик (здається, його звати Ахмед) лежав і посміхався.

Усе-таки я школу полюбила. Не знаю чому. Там не нудно.

Поля

28.09.

Мені снилися сни про Всесвіт. Я бачила величезні айсберги з льоду, у сотні разів більші за Землю.

09.10.

Привіт!

Сьогодні я вперше побилася. Стусани, яких я і Мага одне одному іноді даємо, не рахуються. Я кажу про справжню бійку. Вони завжди мене били. Нападали по кількоро. А я не вміла битись і не хотіла. І вони звикли ображати мене «російською тварюкою», бо в мене російська мама, і командувати.

Ми чергуємо в класі кожен у свій час: миємо підлогу, замітаємо. Сьогодні повинні були чергувати Лінда, Німа й Малка. Ми з Кассі вже зібралися були йти. Аж тут підійшла Лінда. Ударила мене по обличчю і сказала:

— Прибереш замість мене, російська тварюко!

Кассі злякалась і відскочила. Лінда спокійно пішла до своїх, до Лур’є-Левиці й дівчат. Хлопці з ними теревенили в кутку. Вона навіть не подумала, що я можу відповісти.

Мене трусило. Але я не знала, як почати бійку. Я не хотіла вдарити ззаду, як б’ють боягузи й негідники. Я пішла й розвернула її за плече. Лінда так здивувалася, що навіть нічого не зробила. А я подивилася їй в очі, а потім ударила.

Вона заверещала і стала дряпатись. Тоді я схопила за волосся й ударила її головою об парту. Парта зламалась, а Лінда впала. Ніхто не накинувся на мене. Усі стояли й дивилися.

Я сказала:

— Сама бруд прибирай. Зрозуміло?

— Я наскаржуся директору, що ти мене вдарила, — сказала Лінда якось не дуже впевнено.

— Іди і скаржся! — сказала я.

Вона пішла до директора, але її навіть ніхто не став слухати.

Коли мене били, я не скаржилася нікому, навіть коли мені «вибухівку» в чоботи клали й сумку з вікна третього поверху кидали.

Усі дивилися на мене в захваті. Лур’є-Левиця підійшла і сказала:

— А ти класна!

Поля

18.10.

Іноді мені здається, що все це — сон. Сон, який коли-небудь скінчиться. Що я бачила? Війну. Роботу. Ринок.

Ще школу, свій жахливий клас. От, припустімо, в нас твір: мені хочеться написати щось гарне, добре, а не виходить! Але навіть найдовші страхіття закінчуються. І я думаю: що ж побачу, коли прокинусь? Квіти, траву, сонце! Що це? Я лежу на піску, і поряд хлюпоче море!

Вітрильник із бірюзовими вітрилами пливе, гойдаючись на хвилях. Захід сонця, яке прощально видихає червоно-жовтогарячі промені. Чайки кричать. Де я? У мене ж має бути батько? І я згадую, що він вирушив на вечірню прогулянку. Він на вітрильнику, далеко. А мати? Мама готує варення разом із тьотею і, здається, мені щось доручала. Раптом із-за дерев вибігає дівчина. Кароока, схожа на мене.

— Полю! Я знайшла! Знайшла!

— Що ти знайшла? — питаю я, дедалі більше дивуючись.

— Як що?! Суниці, звісно! — відповідає вона.

Я згадую: це моя сестра.

— Ходімо! — кличе вона за собою.

Дорогою я розповідаю їй сон: про те, як я жила в дивному місті на ймення Ґрозний, як ходила до школи і яка була війна.

Сестра сміється.

— Ну й привидиться ж таке!

Ми з сестрою біжимо далі. Суниць так багато! Швидше треба їх зібрати! Аж тут невідомо звідки чути дзенькіт. Він перетворюється на гудіння. Потім це вже справжня сирена. І голос нашої вчительки, як грім:

— Здавайте твори! Урок закінчено!

Ах, це був сон!

П.

19.10.

Привіт!

Ти, Щоденнику, і не уявляєш, що тут діється! З’явилися тьотя Аля, Ерик і Сашка. У них бандити захопили будинок! Ох! Ох! Той будинок у приватному секторі, де жила їхня бабуся!

Я їх побачила — подумала, що вони привиди, такі вони були бліді. Що буде далі, невідомо.

Тьотя Аля, тьотя Мар’ям, моя мама, вітчим Руслан, Ерик і я п’ємо чай (я заразом устигаю записувати, не встигаючи пити чай). Усі вирішують, як бути.

Мама запропонувала поїхати в дім і поговорити з бандитами. Але ті мають автомати. Зараз у всіх бандитів автомати. У мене болить горло — застудилася. Бог милостивий, пройде.

Я з Ериком поводжуся неправильно. Знову соромлюсь і ховаюсь за Щоденником. Нічого не можу з собою вдіяти.

З будинку їхньої бабусі бойовиків не вигнати. Міліції немає. Так що, швидше за все, бабуся Тося, Ерик, Сашка й тьотя Аля житимуть у нашому під’їзді. У них тут однокімнатна квартира. Її поки не зайняли бандити.

21.10.

Щойно зі школи!

У мами на роботі неприємності. Утискають. Раніше, до війни, такого не пам’ятаю.

У школі зранку все було нічого, а потім прибігла Кассі й розповіла, як хлопці з 10-го класу затягли її на горище! І змушували палити. І цілуватися. От!

А кілька днів тому, коли я виходила зі школи, то почула, як десятикласники, показавши на мене пальцем, говорили:

— Ця гаскі?

(Гаскі — презирлива назва росіян.)

— Так, вона — гаскі!

— Точно гаскі? На чеченку схожа! Гарна!

— Гаскі, гаскі!

— Якщо гаскі, то з нею все можна.

Кассі вони піймали вчора й затягли у своє лігво. Її мама й тато на ринку торгують деталями для машин. Живуть вони бідно. Вона вдома й сказати побоялась.

А сьогодні я сиділа на перерві й розмовляла з худенькою дівчинкою Тиною. Раптом підходить до нас «тьотя» 17 років, із 10-го класу! І каже:

— Поліно, ходи зі мною.

З якого привіту, питається? Я її вперше бачу. Доти тільки мигцем бачила, з десятикласниками.

Вона схопила мене за руку й волоком потягла по коридору! А я настільки очманіла від того, що відбувається, що дозволила себе кілька кроків протягти. Потім зупинилась і кажу:

— Я кроку не ступлю. Куди ти мене тягнеш?!

А тим часом хлопці з 10-го класу пішли в кабінет (а там нікого, крім них, не було) і встигли підморгнути моїй «церберці», яка щосили тягла мене шкільним коридором! Я відразу зрозуміла, що

1 ... 22 23 24 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."