Читати книгу - "Монте Веріта"

Вони звернули свої погляди до мене, і вираз їх змінилося; замість любові та знання я прочитав співчуття.

Анна не попрощалася зі мною. На мить поклала руку мені на плече. Потім стіна відкрилася і вона пішла від мене. Сонце вже не стояло над головою. Почало хилитися на західну частину неба. Великі білі пасма хмар котилися вниз. Я відвернувся від Монте Веріта.

***

Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він перетне східний гребінь далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього — люди з долини. Було їх триста або й більше, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні гвинтівки та гранати, інші, простіші, — кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто з них мав собак, яких міцно тримали на повідку.

Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.

— Ваш приятель мертвий, — сказав він. — Помер багато годин тому.

Я протиснувся повз нього і увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга в ногах. Я схилися над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.

— Ти її бачив? — спитав він.

— Так, — відповів я.

— Щось мені це підказувало, — сказав він. — Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?

Свічки були тьмяними. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.

— Ти передав їй мого листа? — спитав він.

— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.

Віктор посміхнувся. Він відпустив мою руку.

— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте Веріта. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її посмішка — вони все такі ж?

— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.

Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово затрубив ріг, а йому відповів другий і третій. Почув неспокійний гамір чоловіків на сільській вулиці, вони витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов і стояв сам у спорожнілому селі та дивився на повний місяць, що піднімався із темної долини.

Птахи

За ніч на третє грудня змінився напрям вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масною.

Нат Гокен, військовий інвалід, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня, — лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.

Хоча він був людиною сімейною — жінка, діти, — завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він тоді перепочивав, їв спечений дружиною м’ясний пиріг та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь надавалася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли всередину країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися на зиму, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, вдовольняли його по-своєму. Великі їх зграї, зібрані на півострові, невтомні, невгамовні, витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозорані ріллі, але навіть клювали так, наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.

Чорні та білі, галки і чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якесь звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересування, а дрібніші птахи, зяблики і жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.

Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Внизу, в бухті, вони чекали припливу. Ті мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на кромці води, доки ліниве море засмоктувало пляж, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, — тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той сам імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси, — але куди і навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.

— Можливо, — міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, — звістка, що приходить до птахів восени, — це як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи чинять подібно до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи несамовито розважаються.

Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року, їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихим. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, а постать фермера виднілася на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, — Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди восени літали за плугом, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.

Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.

— Так, — відповів фермер, — птахів більше, ніж звичайно; я це теж помітив. І