Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

До замку його не пустили, відіслали за старостою до купецької гільдії. Роздратувало його це. Роздратувало його, й коли старший цеху, ельф, наказав йому шукати старосту на ринку, дивлячись при тому на нього із презирством і зверхністю, дивною для того, кого мають от-от гнати до резервації.

На ринку аж чорно було від людей, повно тут було яток, возів, коней, волів і мух. На підвищенні стояв ганебний стовп із делінквентом[19], якого натовп обкидав грязюкою і лайном. Делінквент із гідною подиву майстерністю мерзотно лаяв своїх мучителів, не дуже підносячи голос.

Для Ґеральта, який знав звичай, мета перебування старости серед цього рейваху була цілком зрозумілою. Приїжджі купці з каравану хабар включали в ціну товару, тож мали той хабар комусь вручити. Староста, який також знав звичай, заявився, аби купці не завдавали собі клопоту.

Місце, де він урядував, позначав брудно-синій балдахін, нап’ятий на тички. Стояв там стіл, обліплений галасливими відвідувачами. За столом сидів староста[20] Гербольт, демонструючи всім і кожному презирство й зневагу, що проступали на вицвілому обличчі.

— Гей! А ти куди?

Ґеральт поволі повернув голову. І миттєво заглушив у собі злість, опанував роздратування, змерзся у тверду холодну крихту льоду. Уже не міг дозволити собі емоцій. Чоловік, який заступив йому шлях, мав волосся жовте, наче пір’я іволги, й такі само брови над блідими порожніми очима. Вузькі долоні з довгими пальцями спиралися на пояс із масивних мідяних бляшок, обтяжений мечем, буздиганом і двома кинджалами.

— Ага, — сказав чоловік. — Упізнаю тебе. Відьмак, вірно. До Гербольта?

Ґеральт кивнув, не перестаючи стежити за руками чоловіка. Знав, що руки цього чоловіка було небезпечно втрачати з поля зору.

— Я чув про тебе, вбивце потвор, — сказав жовтоволосий, уважно стежачи за руками Ґеральта. — І хоча здається мені, що ми ніколи не зустрічалися, ти також напевне про мене чув. Я — Іво Мірче. Але всі звуть мене Цикадою.

Відьмак кивнув на знак того, що чув. Знав також і ціну, яку за голову Цикади давали у Визімі, Кельфі й Ваттвайрі.

Якби запитали про його думку, сказав би, що то замала ціна. Але його не запитували.

— Добре, — сказав Цикада. — Староста, як мені відомо, на тебе чекає. Можеш іти. Але меч, приятелю, залиш. Мені тут, віриш, платять за те, щоб я дотримувався такого от церемоніалу. Ніхто зі зброєю не повинен підійти до Гербольта. Зрозумів?

Ґеральт байдуже стенув плечима, розстебнув пояс, окрутивши ним піхви, вручив меч Цикаді. Цикада посміхнувся кутиком рота.

— Ну прошу, — сказав він. — Як ґречно, ані слова протесту. Я знав, що плітки про тебе — перебільшення. Хотів би я, щоби ти колись попросив мого меча, тоді б ти побачив мою відповідь.

— Гей, Цикадо! — закричав раптом, устаючи, староста. — Пропусти його! Швиденько йдіть сюди, пане Ґеральте, вітаю, вітаю. Посуньтеся, панове купці, лишіть нас на хвильку. Ваші інтереси мають поступитися справам, більш важливим для міста. Петиції передайте моєму секретареві!

Удавана щирість привітання не обдурила Ґеральта. Він знав, що це було виключно елементом торгівлі. Купці отримали час на обдумування, чи розмір хабаря досить високий.

— Готовий закластися, що Цикада намагався тебе спровокувати. — Гербольт недбалим підняттям долоні відповів на так само недбалий уклін відьмака. — Не переймайся. Цикада дістає зброю виключно за наказом. Правда, йому це не дуже до смаку, але поки я йому плачу, він має слухати, інакше — геть із двору, назад на гостинець. Не переймайся ним.

— На дідька вам хтось такий, як Цикада, старосто? Тут аж так небезпечно?

— Безпечно, бо я плачу Цикаді. — Гербольт засміявся. — Слава про нього поширюється далеко, і це мені на руку. Бач, Айдд Ґинвайль й інші міста у долині Тойни підпорядковуються намісникам з Раквереліна. А намісники останнім часом змінюються щосезону. І невідомо, зрештою, навіщо змінюються, бо й так кожен другий — це напівельф чи на чверть ельф, проклята кров і раса, ельфи в усьому винні.

Ґеральт не додав, що також — візники, бо жарт, хоча й старий, смішив не всіх[21].

— Кожен новий намісник, — продовжував бундючно Гербольт, — починає з того, що усуває градодержців і старост колишнього режиму, аби посадити в крісла своїх рідних та знайомих. Але після того, що Цикада зробив колись із посланцем одного намісника, мене вже ніхто не намагається змістити з посади, і я — найстарший староста найстаршого режиму, вже навіть і не пам’ятаю, якого саме. Ну, але ми тут бла-бла-бла, а цюцюрка впала, як була казала моя перша дружина, земля їй пухом. Тож який гад сидів на нашому смітнику?

— Зойгл.

— У житті не чув про щось таке. Маю сподівання, його убито?

— Уже убито.

— Скільки те має коштувати для міської скарбниці? Сімдесят?

— Сто.

— Ну-ну, пане відьмаче! Хіба ви блекоти об’їлися! Сто марок за вбивство такого собі хробака, що живе на купі гівна?

— Хробак чи не хробак, старосто, а пожер він восьмеро людей, як ви самі твердили.

— Людей? Та хай йому! Як мені повідомили, потвора зжерла старого Закорка, який славився тим, що ніколи не тверезів, одну стару бабу з підгір’я і кількох дітей перевізника Сулірада, що з’ясували не відразу, бо Сулірад і сам не знає, скільки в нього дітей, занадто швидко їх робить, щоб міг їх порахувати. Теж мені — люди! Вісімдесят.

— Якби я не вбив зойгла, скоро він би зжер когось значимого. Аптекаря, наприклад. І звідки б ви тоді брали мазь проти шанкерів? Сто.

— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи дав би я стільки й за дев’ятиголову гідру. Вісімдесят п’ять.

— Сто, пане Гербольте. Зважте, що хоча це й не була дев’ятиголова гідра, ніхто з місцевих, не виключаючи славного Цикаду, якось не могли зарадити із зойглом.

— Бо ніхто із місцевих не звик бабратися у лайні та об’їдках. Моє останнє слово: дев’яносто.

— Сто.

— Дев’яносто п’ять, на всіх демонів та дияволів!

— Згода.

— Ну… — Гербольт широко посміхнувся. — Вирішено. Ти завжди так добре торгуєшся, відьмаче?

— Ні. — Ґеральт не посміхався. — Скоріше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.

— І зробив, хай тебе чума б’є, — зареготав Гербольт. — Гей, Прегрибку! Дуй сюди! Книгу давай і мошну, та швиденько відрахуй мені дев’яносто марок.

— Мало бути дев’яносто п’ять.

— А податок?

Відьмак тихенько вилаявся. Староста поставив на папірці замашистий значок, потім подлубався у вусі чистим кінчиком пера.

— Маю сподівання, тепер на гнойовиці буде спокій? Га, відьмаче?

— Повинен. Був там лише один зойгл. Щоправда, міг встигнути розмножитися. Зойгли — двостатеві, наче слимаки.