Читати книгу - "Напівзагублений"

У мене нема їжі, але ми розпалюємо багаття, сидимо, дивлячись на вогонь і підживлюючи його, а Несбіт безперервно щось плете. Коли ж він нарешті засинає, я знову все обмірковую. Я не можу допустити, щоб Анналізі все це так минулося. Через неї загинув Маркус. Я казав, що вб’ю її, і саме так, певно, мушу вчинити. Але я хочу побувати на суді над нею. Хочу почути, як її допитують. Хочу побачити її в клітці, гадаючи, чи вдасться їй коли-небудь звідти визволитися. Тож я піду і дам свідчення. Побачимо, наскільки справедливим виявиться суд Альянсу. Якщо ж ні, ну, то я сам вирішу, як діяти далі.

Я витягаю пакетики з зіллям, які дала мені Ван. Мабуть, вона знала, що вони мені згодяться, коли я почую про Анналізу. Можливо. Я не збираюся вживати всі три одразу. Я хочу побачити Анналізу. І хочу, щоб вона мене теж побачила. Я хочу плюнути їй в обличчя. Аж тут я знову згадую Габріеля. Як я міг так з ним повестися?

Я відкриваю один пакетик, бачу дрібненький жовтий порошок. Злизую кілька порошинок з кінчика пальця, але відчуваю лише легенький присмак м’яти, відтак висипаю весь вміст пакетика в горло, відчуваю в роті м’ятний смак, а потім мені пересихає в горлі й хочеться попити води, та невдовзі стає байдуже, і я відчуваю, ніби моє тіло відлітає кудись у пітьму.

Пітьма ця порожня й мовчазна. Суцільна. Ідеальна.

Спокій

— Ти вже вгамувався? — запитує Селія.

— Не завдяки тобі.

Та я кажу це поволі й тихо. Я справді відчуваю спокій, очищення. Я не певний, що було в тому порошку, який мені дала Ван… Навряд чи то було просто собі сонне зілля. Я почуваюся надзвичайно врівноваженим і здатним контролювати свої емоції. Та все одно більшу частину дня я провів поза табором і повернувся тільки ввечері. Несбіт ішов разом зі мною і був відносно небагатослівним.

— Я застосувала проти тебе свій Дар тільки тому, що ситуація, на мою думку, могла вийти з-під контролю, — пояснює Селія. — Стажерки не знають тебе так добре, як я. Вони могли подумати, що ти збираєшся мені зашкодити. Але я тобі довіряю, Натане.

Я пригадую її обличчя, коли вона застигла в часі, і розумію, що Селія зі мною чесна, як завжди. Обличчя в неї тоді було спокійне, ніби вона щось вираховувала.

Я киваю на стажерок, які сидять по той бік вогнища, і кажу:

— Здається, кожна з них побоюється, що я вирву її серце з грудей і з’їм на вечерю.

— Я хочу знати, що ти зробив би, якби побачив Анналізу?

— Я її ненавиджу і бажаю їй смерті. Хочу помститися за батька, але й хочу побачити, як її судитимуть. Я прагну справедливості. Хочу, щоб її визнали винною. Хочу, щоб її покарали. Суворо покарали. Скажімо, вистрілили їй у живіт, а тоді залишили помирати повільно й болісно.

— І ти не намагатимешся її вбити, щойно побачиш?

— Одразу — ні. Але якщо її не визнають винною або помилують… Тоді не знаю, — я хитаю головою. — Що з нею зроблять, якщо визнають винною?

— Думаю, посадять у в’язницю. Мабуть, надовго.

— Вона вбила Маркуса. Тому повинна вмерти. Її треба розстріляти.

— Я сумніваюся, що суд ухвалить таке рішення. А якщо ти схочеш зробити це самовільно або вирішиш якимось іншим чином підмінити собою закон, то я муситиму заарештувати тебе — вибору в мене не буде. Так влаштовано Альянс, Натане. Справедливість для всіх.

— Авжеж, — я всміхаюся до неї. — Але спершу ти, звісно, муситимеш упіймати мене.

— Сподіваюся, до цього не дійде.

Коли я закінчую розмовляти з Селією, вже зовсім темно, але я ніде не бачу Габріеля. Запитую про нього в Несбіта, і той каже:

— Подивися в отому шатрі.

Я навіть не знав, що в Габріеля є шатро. Дивлюся туди, куди Несбіт киває головою, і бачу зелене світло в наметі, що стоїть віддалік.

Я йду туди, стукаю пальцями по брезенту та кличу:

— Габріелю?

Він не відповідає, але я впевнений, що він там, і просовую голову всередину. Шатро повниться зеленкуватим серпанком з чаші нічного димку, яка стоїть на землі біля Габріелевої голови. Габріель лежить боком на килимку, перед ним розгорнута книжка. Він не підводить голови.

Я кажу:

— Привіт.

Він не відповідає та не дивиться на мене.

— Сподіваюся, ти тільки вдаєш, ніби читаєш, — додаю я. — Та й як ти можеш зосередитися на книжці, якщо насправді думаєш лише про те, як на яєчню мене збити.

— Не розумію, до чого тут яєчня, але загалом твоя правда.

Габріель нарешті дивиться на мене, і я бачу, що він не жартує. Він справді ладен мене відлушпарити. Нахилившись, я заходжу в намет, він не надто великий, і мені тут незручно, тож я стаю навколішки.

— Тобі щось потрібно? — Габріелів голос сповнений зневаги.

— Е-е. Так… Думаю, нам треба поговорити.

— Ха! Кумедно почути таке від тебе. Але, хоч як це дивно, я зараз у поганому гуморі.

— Мені прикро, що ти не казав про те, що Анналізу впіймали.

— А мені прикро, що ти не казав про свої напади на Ловців.

— Я ж тобі казав.

— Казав, але не все і лише згодом, коли вже був змушений; коли вже не міг приховувати.

— Але ти приховував правду про Анналізу. Ловці нічим тобі не загрожували.

— Нічим не загрожували? Восьмеро Ловців так близько від нашого табору? Так близько від Ґрейторекс і її вихованок?

— Але…

— Вони могли вбити тебе чи поранити, а я тоді вирушив би тебе шукати — і мене, мабуть, теж убили б.

— Але ж я був…

— Я ще не закінчив, — перебиває мене на півслові Габріель. — Я визнаю, що приховував від тебе свої думки. Я не ділився з тобою своїми підозрами про те, що Анналізу взяли в полон, бо намагався тебе захистити. Ти знаєш, як я її ненавиджу. Я був би радий, якби вона померла. Мені, можливо, й хочеться побачити, як ти розриваєш її на шматки, але водночас я розумію, що це погано, причому не для мене чи для неї, а для тебе. Це був би не ти, Натане. Я не хочу, щоб ти її вбив, а потім про це жалкував. Я все робив заради тебе. А ти приховував від мене свої думки та дії, бо вважав, що так буде краще тобі. Ти думав тільки про себе. Як завжди.

Я зовсім розгубився і не знаю, що сказати Габріелю.

— Можеш