Читати книгу - "Глибоко під водою"

Іноді Нікі проходила повз неї, а Нел навіть не здригалася, навіть не помічала, що поряд ще хтось, настільки захоплена була вона своїм заняттям. Нікі це подобалося, її захоплювала зосередженість жінки, її зануреність у працю. Їй подобалося й те, що Нел віддана річці. Колись Нікі полюбляла скупнутись теплого літнього ранку, хоча ті дні давно минули. А от Нел! Вона купалася і на світанку, і в сутінках, і взимку, і влітку. Хоча тепер, коли подумати, то Нікі якийсь час не бачила, як вона купається в річці — і то не просто тижнів зо два. Довше? Вона намагалася згадати останній раз, коли вона, власне, бачила її у воді, але не могла, дякувати сестриці, яка знову впала їй на вуха, скаламутивши її внутрішнє око.

Хоч би ти замовкла, думала Нікі.

Усі думали, що Нікі — паршива вівця в сім’ї, але насправді такою була її сестра Джин. Усе дитинство всі говорили, яка Джинні хороша дівчинка: як скажуть, так і зробить. А потім стукнуло їй сімнадцять років, і — що ви думаєте! — вона йде служити в поліцію. У поліцію! І це шахтарська дочка, Господи Ісусе! Це була зрада, ось що її мати про це казала — зрада всієї родини, всіх навколо! Батьки тоді перестали розмовляти із Джин, Нікі мала б її відцуратися теж. Тільки вона не могла, хіба вона могла? Джинні ж її молодша сестричка.

І довгий же збіса в неї язик, це була її біда — не знала, де притримати. Після того, як вона пішла в поліцію і до того, як вона залишила Бекфорд, Джин розповіла Нікі таку історію, від якої в тієї волосся стало сторч, і відтоді Нікі, бува, кусає себе за язик, спльовує, й промовляє захисні заклинання щоразу, коли зустрічає де-небудь Патріка Таунсенда.

Поки що це допомагало. Її захищало. А от Джинні — ні. Після цієї історії з Патріком, його дружиною і всіх неприємностей, які врешті виникли потім, Джинні переїхала до Единбурга, вийшла за нікудишнього чоловіка, і за наступні п’ятнадцять років обоє на смерть спилися. Але Нікі все ще бачила її вряди-годи, говорила з нею, як і раніше. Останнім часом частіше. Джинні знову розбалакалася. Гучно, надокучливо. Наполегливо.

Останні кілька ночей — відтоді, як відійшла Нел Ебботт — сестриця розмовляла більше, ніж будь-коли. Джинні сподобалася б Нел, щось у них було спільне. Нікі теж вона була до душі, вона любила з Нел розмовляти, її тішило, що Нел дійсно слухала, коли Нікі говорила. Вона слухала її розповіді, але не почула її попередження, чи не так? Як і Джинні, Нел не знала, коли притримати язика.

Іноді, скажімо, буває, що після сильного дощу річка піднімається. Вона, бурхлива, злизує землю, перевертає її й показує щось загублене: кістки ягняти, дитячий гумовий чобіток, золотий годинник, огорнутий мулом, окуляри на срібному ланцюжку. Браслет з розбитою застібкою. Ніж, рибальський гачок, грузило. Консервні бляшанки й візки з супермаркету. Мотлох. Речі важливі й неважливі. І все це нормально, це так воно є, така у річки вдача. Річка може повернутися в минуле, принести його й виплюнути на берег на очах у всіх, а люди так не можуть. Жінки не можуть. Коли починаєш ставити запитання і розклеювати маленькі оголошення в крамницях і барах, коли починаєш фотографувати, розмовляти з газетярами й ставити запитання про відьом, жінок і пропащі душі, то ти знаходиш не історію, а неприємності на свою голову.

Кому, як не Нікі, це знати.

Коли вона вже обсушила ноги, взула сандалі й пішла — ну дуже повільно — назад стежкою, вгору сходами, через міст, минула десята, і майже настав час. Вона пішла до крамниці й купила собі бляшанку кока-коли, сіла на лаву через дорогу від церковного двору. Вона не збиралася заходити — у церкві було їй не місце — але вона хотіла подивитися на них. Вона хотіла подивитися звіддаля на тих, хто в жалобі, роззяв і безсоромних лицемірів.

Вона всілася і заплющила очі — тільки на мить, подумала вона, — але коли розплющила їх знову, як воно почалося. Вона дивилася, як молода поліціянтка, новенька, поважно походжає серед люду, крутячи головою, як суриката. Вона теж спостерігала. Вона бачила народ із пабу, господаря пабу, його дружину й молоду дівчину, яка працювала за шинквасом, кількох учителів зі школи: один товстий і бридкий, другий — красень у сонячних окулярах. Вона побачила Віттекерів, усіх трьох, і страждання здіймалося над ними, як пара над казаном: батько згорблений від горя, синок, котрий боїться власної тіні, тільки мати з гордо піднятою головою. Зграйка дівчат, що ґелґочуть, як гуси, а за ними — чоловік з минулого, потворне обличчя. Нікі знала його, але не могла знайти для нього визначене місце, зафіксувати його у своїй голові. Її увагу відвернула синя машина, яка заїжджала на стоянку, поколювання шкіри, відчуття холодного повітря на потилиці. Вона спочатку побачила жінку, Гелен Таунсенд, сіреньку, як горобець, яка встала з заднього сидіння автомобіля. Її чоловік вийшов з водійського боку, а з пасажирського — старий, Патрік, з прямою спиною, майор. Патрік Таунсенд: сім’янин, стовп суспільства, колишній коп. Мерзотник. Нікі плюнула на землю і промовила заклинання. Вона відчула погляд старого і шепіт Джинні: Відвернися, Нікі!

Нікі порахувала тих, хто заходив, а через півгодини — тих, хто виходив. Біля дверей була якась колотнеча, люди натикалися одне на одного, проштовхувалися одне повз одного, а потім щось сталося між красивим учителем і Ліною Ебботт — якесь різке слово проскочило. Нікі, спостерігаючи, помітила: поліціянтка дивилась на них теж, Шон Таунсенд визирав поверх голів над юрбою. Дбають про порядок. Але щось таки пропустили, чи не так? Як у тих штукарів, у яких «спритність рук і жодного шахрайства»: на мить відведеш очі — а вже вся гра і змінилася.

Гелен

Гелен Таунсенд сиділа за кухонним столом і безгучно плакала, склавши руки на колінах, її плечі тремтіли. Шон геть не розумів, що це означає.

— Ти не мусиш іти, — сказав він, лагідно поклавши руку їй на плече. — У тебе немає жодних конкретних причин туди йти.

— Ні, вона повинна піти, — сказав Патрік. — І Гелен, і ти — і всі ми. Ми — частина цієї громади. — Гелен кивнула, витираючи сльози тильним боком руки.

— Звичайно, я піду, — сказала вона, прокашлюючись.