Читати книгу - "Левине серце"

уяві вже й не деталі трактора, а самого Безкоровайного, носія унікальних механізаторських знань, героя війни, оте «Дядьку Безкоровайний, мануфактуру дають!» — і з усього виходило, що Безкоровайний так само незамінимий, як трактор, і взагалі механізатори якісь особливі люди, що перевищують навіть такого чоловіка, як дядько Зновобрать.

Найвище довір’я в дітей Безкоровайний завоював тим, що не приховував ніяких труднощів у своєму оволодіванні і своєрідному змаганні з машинами. Що довше вони його слухали, то більше переконувалися, що машини хоч і охоче слугують людині, але мають свої характери, норови, бувають хитрими, підступними, а то й просто злими. Життя Безкоровайного коло машин нагадувало щось середнє між одчайдушним сидінням зухвалих дослідників на вершині діючого вулкана і великою грою нашого розвідника у фашистському тилу. Безкоровайний щоразу розповідав, коли, як і що «полетіло» в тракторі чи комбайні і як він викрутився, де дістав, чим замінив. Згодом колишні учні Безкоровайного довідаються про Штірліца, для якого не існувало безвихідних ситуацій навіть у його єдиноборстві з цілою машиною гітлерівської держави, але куди там усім Штірліцам до механізатора Безкоровайного в його дотепній винахідливості по усуванню конструктивних хиб сільськогосподарських машин і недосконалості системи постачання запасними частинами до них!

Може, колись написано буде цілі епопеї про запчастини? Хоч і те сказати: чи треба? Як мед — то й ложкою?

Розповідь про механізаторський гурток була б неповною без згадки про одну подію. Вже сказано, що Безкоровайний зібрав до себе дітей без огляду на вік і вийшло так, що четвертокласники сиділи, як рівні, поряд з десятикласниками і знання (або незнання) зрівнювали всіх. Виявилася дивна річ: хоч вони вчилися в тій самій школі, народилися всі й росли в Карповім Яру, але якось ніби й не знали одне одного, не помічали, не цікавилися, роз’єднані віковими бар’єрами, непереборним і непробивним муром часу, бо ж відомо, що ієрархія часу — найвища з усього сущого і навіть невловимого. Тепер тут запанувало пізнавання й упізнавання, зближення й симпатії, здивування й ворожнеча. Гриша помітив за столом навпроти себе мале циганкувате дівча, попервах збув його неувагою, тоді, коли воно вперто всідалося щовечора навпроти нього, згадав, що то донька Щуся-лісника Котя, якою він досі не міг цікавитися, бо вона була на два класи молодша, а це в школі — ціла вічність. Тільки тут Гриша мав змогу придивитися до Коті, і щось в ній йому припало до смаку. Якась жвавість у чорних очах чи трохи розтулені губи — пояснити не міг, бо вік мав ще не для пояснень. Умів відчувати і охоче піддаватися почуттям. Щоб якось виказати те, що народилося у нього в душі, Гриша погорнув до Коті якесь залізяччя, що лежало між ними. Котя попхала залізяччя назад.

— Ти чого? — пошепки спитав Гриша.

— А ти чого?

— Ну, я так.

— То й відчепися, — надулася Котя.

Чи вона щойно винайшла це категоричне слово «відчепися», а чи знала вже його давно (хоч і не могло воно вважатися характерним для Щусів з їхнім байдужо-лагідним духовним складом) — судити про це незмога так само, як і про те, чи вразило воно Гришу і чи перейнявся він відчуттям загрози, якою війнуло від того похмурого слова? Ех, як то кажуть у Карповому Яру, коли б знав, де впасти, то соломки б підстелив!

17

Тут починаються ускладнення. Автор не має змоги тримати свого героя в світі дитинства, події наглять, життя іде, епоха вимагає, а герой тим часом не квапиться стати дорослим. Інші хлопці як? Мерщій намагаються говорити басом, у школі на перервах біжать у дощаний нужник і курять там, аж з усіх щілин рветься дим, так ніби ця дерев'яна споруда ось-ось злетить у космос. Пощипують три волосинки під носом, залицяються до дівчат (так само сопливих, як і вони). А Гриша ніяк не міг відірватися від світу дитячого, ганяв з малечею по шелюгах, грався в ховачка, забираючись у темний Самусів сарай, лякаючи там одудів, які від обурення прискали на інтервента смердючою рідиною, з цікавістю перебирав у таємничих сутінках якесь залізяччя, загадкові предмети, надбані й назбирані родом Самусів за цілі віки. Може, не хотілося йому виходити з дитинства тому, що ріс без батька, один у матері, знав ласку, але знав також, яке тяжке життя попереду. Є речі, які пояснити незмога. Як складається, так і складається. Не пошматувала б свиня Гришиного підручника географії, то як знати: може, й не вийшло б з хлопця Тура Хейєрдала, але дійсним членом Географічного товариства міг би стати. Або: не вів би Безкоровайний тракторного гуртка, не звернув би уваги Гриша на Котю і… Але все ж вирішальна роль належала не гурткові й не Коті, а таки рідному Гришиному батечкові-землеміру, або «геометру», як величався він сам і всім родом Левенців.

Бо слідом за столичним архітектором, який збунтував Щусів і Самусів, слідом за товаришем Вивершеним з його списками в Карповім Яру, неминучий, як закони природи, з’явився землемір Левенець, напнув серед степу, де мало закладатися нове село, величезну землемірську парасолю, розставив триногу з «оптичним приладом», у який нікому не дозволяв зазирнути, повісив під парасолею штудерно обплетену ремінцями трилітрову баклагу «для технічної рідини», себто для самогону-перваку, купованого в Усті-Чухалки за зниженими (як для «геометра») цінами. Але перед цими сповненими державного значення діями землемір покликав Гришу до діда Левенця, там хлопцеві дозволено було накрутити для високоцінного гостя морозива (Гриші дісталося малесеньке блюдце), після чого блудний батько урочисто й прилюдно вручив синові подарунок. Акт вручення відбувся після сумних землемірових розмов про вічність і смертність людини, про годинник і велосипед (про трилітрову баклагу він передбачливо змовчав). Землемір підняв у руці так, щоб усі бачили, якусь кольорову штукенцію, тоді подав Гриші з словами:

— На, синашу! Звикай до красивих речей.

У Гриші в руках опинився картонний циліндрик, обклеєний рожевим і блакитним папером, засклений з боків. Дешева дитяча забавка. Калейдоскоп. У сільській крамниці можна купити за копійки. Але ж для кого? Для немовлят? Гриша хотів кинути калейдоскоп, почуваючись вже й не просто ображеним, а зганьбленим, але землемір не помітив, у якому стані перебуває хлопець, поважно порадив:

— А ти зазирни, зазирни в скельце. Там таке побачиш!

Може, це був не калейдоскоп, а справді якийсь оптичний інструмент? Гриша наблизив скельце до ока, зазирнув і пожбурив забавку під ноги землемірові. Здалося йому, що побачив своє дитинство, яке не мало кінця, світ, замкнений у безвиході дзеркальних площин, світ барвистий, строкатий, вабливий, але й безнадійно-розгублений і