Читати книгу - "Диваки і зануди"

— Що таке? — спитала я.

— Що-що? — перепитав він, ніби спросоння.

— Чого ти плачеш?

— А, так! — мовив він і дав мені в ніс щигля. — Мабуть, від горя й радості. Бо я старий і дурний. А чого ж іще? Що робити очам із усією цією красою, га?

Він голосно висякався в чистий носовичок.

— Ми так давно сюдою не пливли, — сказав він потім. — І це вперше без Катарини. Либонь, тому я й плачу, панночко-вседізнайко! Від любові до твоєї бабусі й туги за нею! Отепер ти все знаєш.

Так, бабуся завжди була з ним поруч — невеличка, повненька, з вилицюватим привітним обличчям, усміхнена й весела, в елегантному капелюшку на голові. Коли дідусь спалахував (а він весь час тільки те й робив, що спалахував), вона дмухала йому в обличчя, та й усе.

З відходом Катарини припинилися й поїздки на улюблений острів Мейя. Літо навіки втратило свою чарівність, а дідусь більше ніколи так не спалахував і так не радів, бо вже нікому було дмухати йому в обличчя.

— Мені треба було ще раз сюди з’їздити, хай тобі чорт. Але я ніяк не міг на це наважитися.

Він так голосно заголосив, що люди заоглядалися на нього, а одна жінка середнього віку у квітчастій сукні підбігла й спитала:

— Вам зле, дядьку? Хочете, я вам дам пігулку?

Вона стала порпатися у своїй сумці й жахливо торохтіти коробками з усілякими пігулками.

— Я плачу стільки, скільки хочу! Йдіть собі під три чорти, товстошкірі зануди! Чуєте? — крикнув дідусь і пригрозив палицею.

Перелякана жінка аж сахнулася.

Тоді я дмухнула йому в обличчя.

Він спершу начебто здивувався. А потім його обличчя засяяло.

— І що б я без тебе робив, шалапутко? — мовив він і погладив мене по щоці.

Будинок був такий, як і завжди, відколи я його пам’ятаю: білий і химерний — він мовби трохи хизувався своїми вежоподібними прибудовами, балюстрадою та балконом, на якому звичайно стояла бабуся й махала нам рукою. Підійматися до нього треба було нагору в’юнкою стежкою, викладеною з каміння. На латунній табличці, прибитій до хвіртки, було написано: «ФЕЛІКС КРОЛЬ. ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ». Фелікс Кроль — то дідусів дідусь. Це він побудував будинок.

Ми трохи попхали візок повз густі вільхи. Потім довелося зупинитися. Ліворуч був поламаний місток. Напевно, його потрощила крига.

Коли ми стояли біля потрощеного містка, над затокою саме пролітав лебідь, його лапи кресали по воді бризки так, наче він мчав на водних лижвах. Крила в нього були випростані й підняті вгору, а шия витягнута вперед. Лебідь сів на воду і зарокотав, як орган. Я впізнала його, бо колись уже бачила.

— Мабуть, підемо дорогою, — запропонувала мама.

Пхати візок під гору було вкрай тяжко.

— Ні, — заявив дідусь. — Знаю, що це звучить по-дурному. Але я хочу іти сам.

Він підіймався на гору з великим трудом і зціпивши зуби. Піт котився по його обличчю градом, і він був геть засапаний. Тим часом сонце підбивалося вгору, і в небі кружляли чайки та мартини. Йому знадобилося більше години, щоб зійти до будинку.

Тремтячими ногами він ступив до дверей і зняв з голови капелюха.

— А ось і я, — сказав він, ніби перед ним стояв хтось невидимий.

Ми мовчки обійшли будинок. Усе там було так, як і того дня п’ять років тому, коли бабуся померла і дідусь замкнув двері. Він супроводжував бабусю на вертольоті, який її забирав. І потім більше вже сюди не повернувся. Він немовби замкнув у будинку горе.

Павуки сплели на вікнах свої мереживні завіски, а квіти, які бабуся так дбайливо доглядала, давно зів’яли, і відтоді з вазонів звисало пересохле листя. На обідньому столі стояла супниця, духмяні випари якої вкрилися тепер товстими шарами пилу. Стіл було накрито на двох. Вино у кришталевих келихах видихалося, на денцях від нього лишилися застиглі червоні горошинки. У їдальні на поруччі стільця, де була вирізьблена лев’яча голова, висів елегантний бабусин капелюшок. А її поспіхом зняті черевики валялися під канапою, як два перевернуті на березі човни.

Старовинний годинник у кутку не йшов.

Дідусь знайшов на полиці буфета ключик і завів годинника. Той зі скрипом зітхнув і став іти.

Дідусь мовчки походжав кімнатами і гладив долонями речі, мовби хотів згадати, які вони на дотик. Він поправляв накидки і серветки, підняв з підлоги якусь шпильку та й завмер із нею в руках, потім закрив розгорнуту книжку на письмовому столі, розставив, як годиться, стільці, помітив, що в тих двох кімнатах, які були схожі на каюти кораблів, фарби на картинах, де були намальовані кораблі, море та острови, полущилися й потріскали, а шпалери від сирості повіддималися.

Потім він знов став перед канапою.

Біля одного поруччя лежала вишита подушка. Вона була зім’ята посередині. Так, наче донедавна на ній лежала чиясь голова.

Дідусь схилився і сховав у ній своє обличчя.

— Я й досі відчуваю її запах, — мовив він.

Потім він примостився надворі на кухонному стільці з віолончеллю між колінами. Прохолодний вечірній вітерець ворушив йому вуса. А пригасле сонце освітлювало затоку й пагорб, де ми сиділи, і здавалося, ніби на вечірньому небі хтось підвісив гасову лампу.

Він повагом водив смичком по струнах. Дідусь грав те, що я не раз чула в дитинстві, — Другу сонату Баха для віолончелі та фортепіано. Але тепер уже без фортепіано. На ньому грала бабуся. Тепер замість фортепіано кричали чайки, крякали гаги і плюскотіла вода. Він грав із заплющеними очима, і звуки були такі муркотливі й гаркаві, злостиві й ніжні, що мені вчувався в них дідусів голос. Музика тужливо оповідала про його втрату, про сліпучу усмішку та важкий чорний корпус фортепіано, про його любов до цього каміння, ялівцю, сосон, птахів, світлого неба й чорної землі.

Мама сиділа в елегантному бабусиному капелюшку. Я не знаю, про що вона думала. Ми сиділи в ущелині поруч, і вона міцно тримала мене за руку. І я схилила голову до її плеча. Коли музика захлинулася від свого суму, я притулилася до мами ще ближче. Як давно ми не сиділи ось так — не галасуючи, не сперечаючись, не гарикаючи одна на одну. А мені цього бракувало. І я не знала, чи буде ще таке коли-небудь. Я йшла дорогою життя, щоб стати ні на кого не схожою дивачкою. Мама засліплювала всіх і все навколо себе так, що я за нею ставала невидима, як стають невидимими зірки при сході сонця. Я тримала