Читати книгу - "Інший дім"

Я не люблю аеропортів. Я в них почуваюся трохи роздратовано. Та, можливо, так почуваються всі подорожні. Гул голосів, брязкання коліщат валіз, рипіння плівки й скотчу, якими замотують багаж...

Поля швидко знайшла дорогу до секції авіаліній, якими вона летіла.

— Ну, я пішла, — видихнула вона.

— Йди, — відповів я.

— Давай, дочко, давай, — тато простягнув їй ручку валізи. — Чекаємо додому!

Ми за татом поводилися, як два бовдури. Тато обтягував на собі теніску. Я нервував так, що відчував, як рухається кадик, і мене це присоромлювало. І лише Поля натомість опанувала себе.

Добре, що ми довго не прощалися. Часу не було. Треба було ставати в чергу, бо людей назбиралося чимало. Ми так само проводжали маму. Вона навіть не встигла нас обійняти. Ці черги, треба зізнатися, дуже допомагають не розридатися при прощаннях. Кожен хвилюється, аби встигнути на літак, і тому менше зважає на свої емоції.

— Ну до зв’язку! — Поля схопила свою валізу й через хвилину рушила за чергою.

Ми з татом ще позаглядали, чи вона правильно пішла. Так, наче ми знали...

Я став навшпиньки й побачив Полину голову. Та вона на нас не озиралася. Навмисне. Я знаю Полю. Вона намагалася демонструвати рішучість і самостійність.

Ми ще хвилин десять постояли. Напруга і хвилювання поволі спадали. Мені навіть подумалося, що це дуже добре, що Поля летіла сама. Їй доведеться й справді набратися трохи рішучості та впевненості.

— Молодчинка, — сказав тато. — Наче все життя літала.

— Угу.

— Додому?

— Як скажеш.

— Слухай, а може, перекусити щось? Вдома гола школа... Перекусити, га? — тато незвично сором’язливо сховав очі. — Може, в той ресторанчик ще раз зазирнемо, що біля нас? Як гадаєш?

— Можна і в той, ага, — мені враз став зрозумілий його задум. Йому не просто сподобалася та офіціантка. Йому вона дуже сподобалася! Мабуть, так само, як мені Аліна. Чого б інакше він ховав очі? Чого б червонів?

— Так, давай у той. Там і справді смачно готують,— підіграв я.

— Тоді їдемо, га? — батько підскочив, як хлопчак.

— Авжеж, — я вдавав, що не розумів його емоцій.

Поля

Я підійнялася по ескалатору і, пройшовши кон­троль, всілася в залі очікування й засумувала. У мене ще був час.

Я намагалася уявити, що роблять тато з Артемом. Мені не хотілося, щоб вони журилися. І все ж я зібралася до нашої мами.

Моєї мами!

Вона на мене дуже чекала, хоча й засмутилися через Артемові проблеми. Та добре, що вони нарешті вирішилися. Артем вибачився перед тим хлопцем. Чи треба було стільки всіх тих документів заповнювати?

Мама так чекала на Артема!

Мені від цього недобре.

Дорогою в аеропорт я весь час сподівалася, що на шляху трапиться якийсь корок, і, можливо, ми застрягнемо на години дві. Або, думала я, почнеться ­злива з градом, і нам доведеться перечекати на узбіччі... Якби ми запізнилися, то я б не полетіла... Тоді б Артем на мене не ображався. Він наче й не ображається, але... Мені зле думати про все, що, здавалося, було вже позаду.

Я вирішила дістати книжку, щоб не мучити себе навалою сумних думок. Змінити я нічого не могла. Навіщо зайве перейматися?

Щойно я поставила наплічник на сидіння й розстебнула блискавку, як перед очима майнули знайомі кольори: червоний, жовтий, зелений!

ЧЕРВОНИЙ, ЖОВТИЙ, ЗЕЛЕНИЙ!

Цього не може бути! Не може бути!

Через кілька рядів від мене сидів Макс. Біля нього — вирішила я — його тато. Але вони мене не бачили.

«Що робити? Що робити? — я стала смикатися. — Якби ж у мене була їхня хусточка... можна було б підійти й віддати. Як же мені підійти? Ні, це неможливо. Я не наважуся!»

Зелений, жовтий, червоний!

Макс!

МАКС!

Я впала на сидіння. Серце бухкотіло. Здавалося, його стукіт чули люди, які сиділи поруч.

Що робити? Підійти? Не підійти? Що робити?

Відчинили наші ворота.

Ще ж зарано!

— Вже можна проходити? — запитав якийсь чоловік.

— Так-так, — кивнув працівник аеропорту. — Щоб устигнути, майже час. Помалу розпочнемо.

— Ромцю, вони відчинили! — гукнула якась мама свого малюка, який бігав туди-сюди поміж рядів.

— Вставай, вставай, — долинало до мене звідусіль.

Я натомість застигла на місці.

Що робити?

Поволі люди збиралися в чергу для контролю й сканування: розстібали годинники, знімали пояси із залізними застібками. Ті, що сиділи біля мене, теж почали підводитися. Я поглянула на свій годинник — час летів, мов скажений. Треба було ставати в чергу.

Червоний, жовтий, зелений!

МАКС!

Люди рухалися.

МАКС!

«Подивися на мене, озирнись... Будь ласка, поверни голову в мій бік! Ну, будь ласка, Максе...»

— Дівчино, не стійте, — сказав мені просто в вухо працівник. — Проходите, ні?

Я завмерла на півкроці.

— Дівчино, проходите? Йдете чи ні?

— Зараз, — різко відповіла я. — Зараз... — випурхнула з черги й пішла до того місця, де сидів Макс. — Зараз, зараз... — повторювала ледве чутно.

Кров гупала у скронях. Щоки палали. Всередині все переверталося.

— Привіт, — видихнула я, підійшовши впритул.

— Павлино! — його тато мене впізнав. — Це ж ти, якщо мене не підводить пам’ять, ти?

— Я.

— Оце так несподіванка!

— Несподіванка, — я немов розгубила всі слова. — Я хотіла сказати, що вашої... — Макс дивився на мене, і я дедалі більше ніяковіла. Вся моя рішучість і сміливість кудись випаровувалися. — Я вашої хусточки не маю із собою. Я побачила вас випадково, я там чекаю в черзі, і захотіла сказати вам, — я попрала її... я вам поверну...

«Що я верзу!» — застигла, почуваючись цілковитою дурепою.

— Та забудь, — усміхався чоловік. — Забудь, Павлино. Ти куди летиш?

— До мами, в США.

— А ми на відпочинок, літо ж уже, — вів Максів тато.

Макс мовчав. Він дивився на мене, але мовчав.

— Так, правда, літо, — мені стало ще гірше. — Літо, так, — повторила я, а Макс і досі не сказав ані слова.

— Ну, мені час, — я помітила, як черга біля посадкових воріт рухалася, мій голос майже затих. «Заговори до мене, — подумки просила я. — Заговори, Максе...». — Час мені, а то пропущу... — я тицьнула пальцем у бік черги. — Йду...

— Бувай, Павлино, — сказав чоловік. — Це була дуже приємна несподіванка.

— Так, бувайте!

«Він так і не озвався до мене... Він так і не заговорив... Максе... МАКСЕ!»

Я поволі прямувала