Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Злапав убивцю беркутівський патруль – один із тих, якими посилили охорону студмістечка. Близько дванадцятої ночі патрульні почули жіночий крик і метнулися на допомогу. Побачили картину: дівчина виривається з рук хлопця. Один із патрульних відразу оперезав його кийком. Дівчина сказала, що чувак вистежив її, вдерся до кімнати й хотів задушити. Їй удалося випручатися. Тоді він погнався за нею і таки спобіг надворі.

Новий момент – він уже вдирається до кімнат! І ще одна дивна річ. Ніхто з мешканців гуртяги не втрутився, дарма що шум боротьби й крики мали чути всі. Але це так, деталі. Нехай слідчий розбирається. Убивця, до речі, винним себе не визнає. І це природно. А головне – ним виявився Юра Кріпак, бармен із «Зодіаку». Все ж таки гадючник цей недарма в усіх випадках убивств фігурував.

– Зроби добрий матеріал. – Чечеля щиро тішила така розв’язка історії з маніяком. – Половину шпальти віддаю, дій. Головне – якнайбільше подробиць. Народ любить страшні історії зі щасливим кінцем…

2

Патрульні, які затримали вбивцю, жили в гуртожитку, що його вділили працівникам органів охорони правопорядку. Я застав на місці лише одного – Колю Проценка. Це він знешкодив злочинця.

– Вітька нема. До дівки поїхав. Вона тут недалечко живе. Хата в них чотирикімнатна, в батька – алкогольна гуртівня. Одружитися хоче, ну, Вітько. А старий, я так собі думаю, теж не проти з органами породичатися.

Обличчя в Колі було пласке, рябе й тупе. Могутня правиця стискала наполовину випиту пляшку пива так само звично, як і кийок.

– То розкажи, як ви його застукали, – перевів я розмову на цікавішу для мене тему.

– А на чорта це все? – пролунало у відповідь запитання, що його, мабуть, можна почути від кожної порядної людини.

– У газеті про тебе напишу. Ви ж із напарником тепер люди відомі. Маніяка цього майже три місяці ловили, а ви раз – і все!

– Фотку надрукуєте? Мою й Вітькову? – Коля ковтнув пива.

– Взагалі-то можна…

– Треба! Я теж зустрічаюся тут з однією… Ну… Знаєш, як воно… І стаття про те, що ти герой, і портретик відповідно… Дівки до такого охочі… В неї мати ще та блядь. Каже, на якого чорта нам той пацан з гуртяги! Бач, не кожна шурупає…

– Тільки треба, щоб фотки гарні були. Знаєш, оригінальні такі…

– Нема проблем! Форму вдягнемо, бронежилети, автомати… Як годиться. В позу станемо… Коротше кажучи, було все так: ідемо ми з Вітьком. Дощик, темно, вогко… Одне слово, погодка – лайно. – Коля видудлив пиво, із цмоканням утягши в себе недопитки, наче помпа – рештки брудної води. – Ідемо, значить, куримо, теревенимо. Вбивцю того, психа, значить, згадуємо. Який він гад і відморозок. От би нам трапився, ми б його… Вже до сьомої гуртяги підходимо, коли це ліворуч… Чи, може, праворуч? – Він покрутив головою, наморщив лоба, ляснув себе по правому плечі. – Ні, точно ліворуч! Дівка верещить, як порося під ножем! Ми туди бігом, на голос. Коротше кажучи, картина Рєпіна «Не ждали»: чувак дівку за шию схопив однією рукою, другу руку заламує. І кричить, здається: «Вб’ю!» Ну, я з розгону його по макітрі кийком – бах! – Коля махнув рукою, показуючи, як саме він це зробив. – Він – з копит! Вітя дівку підхопив. Вона в самому спортивному костюмі була. Ми відразу розчумали – з сьомої гуртяги вибігла. – Він витяг з-під ліжка емальоване відро, наполовину заповнене холодною водою, в якій плавали пляшки з пивом – здається, чотири штуки. – Дівчисько сказало, ніби хлопець цей стежив за нею, а потім удерся до кімнати й почав душити. – Він витяг одну пляшку, а відро п’яткою засунув назад під ліжко.

– Отак і сказала?

– Щось таке. – Коля відіткнув пляшку зубами, було б дивно, якби іншим способом. – Не пам’ятаю точно. Вона кричала, що чолов’яга той – маніяк, придушити її хотів. Мовляв, давно ходить за нею, тільки вона в міліцію не заявляла. Думала, що нормальний: просто вподобав її, от і волочиться за нею. Є таки довболоби. Пиво будеш?

– Ні, дякую. – Я згорнув блокнот. – А чувак як поводився?

– А як зазвичай небезпечні злочинці поводяться? Виривався, назвав її сучкою, дурепою і бляддю, репетував весь час: «Не я, не я це!» Перелякався, сволота! Хоч би який розум мав! Ми ж бачили, що і як він з нею робив. А він своє правив: мовляв, не я, не я… – Коля ковтнув пива. – Писати будеш, візьми до уваги: під час арешту чинив активний опір. Здоровий бугай, сука!

3

– Тобі кого?

Хазяйка кімнати рішуче не хотіла впускати гостя, і я тупцяв у коридорі, як похмільний поштар, що невчасно приніс термінову телеграму.

– Ольгу Суховій.

– Я Ольга Суховій. Ну?

Голос у неї хриплуватий, і в цьому якийсь невловний шарм, що надає і без того симпатичній молодій жінці ще більшої привабливості. Вона говорить уривчасто, неначе прокурена коханка котрогось із бандитів у кіно.

– Я з газети. Шкарада моє прізвище. – Мені було якось незатишно від її неприхованої неприязні й холодного погляду. – Я писав про ті всі вбивства, ну ти знаєш…

Ніякої реакції. Вона і далі свердлила мене ворожим поглядом. Я ж від часу до часу, почуваючись несусвітнім ідіотом, бликав очима на її коліна, що визирали з-під короткого халатика.

– Тебе ж мало не вбили. Його, тобто маніяка, спіймали лише тому, що почули твій крик і вчасно прийшли на допомогу. Може, поговоримо про це?

– Навіщо? Ти й без мене все знаєш. Я підтверджую, що так і було. Все?

– А докладніше можна? Чому він напав на тебе? Як це сталося? Чи знала ти його раніше? Взагалі, що відчувала? Ти ж дивом уникла…

– Я не хочу нічого казати, зрозумів? І дайте мені всі спокій! Слідаки, журналісти…

Вона хотіла хряпнути дверима, але я хтозна-чому пхнув у щілину ногу, не даючи їм зачинитися. Взагалі-то таке не в моєму звичаї. Не хочеш – не треба. Не нав’язуюся. Але щось мене неначе підштовхнуло. Відчуття, що тут щось не так, узяло гору.

– Забери ногу!

– В чому там річ? – З глибини кімнати почувся чоловічий голос, і за Ольжиною спиною виріс хлопець.

Коротко стрижений, широкоплечий, на пальці руки, яка притримує двері, – срібна каблучка-печатка. Червоний светр під самісіньке горло, чорні штани, вузькі в поясі й широкі в стегнах, туфлі з квадратними носаками. Не сумніваюся, що в кімнаті на ліжкові лежить недбало кинута шкірянка «а ля бандитський Петербург».

«Шпана-2003». Саме 2003, а не 1993 чи