Читати книгу - "Король болю"

Вони звернули зі стежки, наскрізь просякнутою дощовою багнюкою, і неквапно пішли просто поміж дубами, ступаючи по м’якому опалому листі. Казимир несподівано спіймав себе на тому, що мимоволі розправив плечі, намагаючись триматися рівно й поважно, як і личило супутникові шляхетної пані.

— Мій чоловік, Бернард Заславський, безслідно зник понад рік тому, — мовила Йоанна, — усі це пов’язують з містичними подіями, що трапляються в тутешніх околицях... Ви вже чули щось про це, пане Казимире?

— Дещо говорила про них ваша кузина, — відповів той, — однак не вдавалася в деталі.

— Тоді детальна розмова ще попереду. Безперечно, Агата все вам розповість, і, гадаю, їй буде потрібна ваша допомога, — сказала Йоанна, — але зараз я про інше... Після того, як пропав мій чоловік, я почала боятися за нашу дитину. Не можу пояснити чому... Нерідко прокидалася серед ночі з відчуттям холодного жаху й кидалася до колиски. Мені навіть ввижався там хтось, хто простягав до мого сина довгі кістляві руки. Я готова була вбити цього незнайомця, задушити або роздерти голими руками, проте в останню мить він зникав.

Кожного разу я з полегшенням переконувалась, що моя дитина й далі лежить у колисці, окрім останнього випадку, коли ви, Казимире, відгукнулись на мої розпачливі благання про допомогу. В ту ніч, я побачила те, чого найбільше боялася: колиска виявилась порожньою. Моя дитина зникла... Можете уявити, який пекельний біль розривав у ту мить моє серце.

— Але, на щастя, страх ваш виявився марним, — сказав найманець, — з дитиною все гаразд.

— Так... — Йоанна усміхнулась і трохи помовчала, ніби дослухаючись до їхніх з Казимиром кроків.

— Ви запитуєте, чому я змовчала про кинджал? — за кілька хвилин продовжила жінка, — коли кинулась, благаючи про допомогу, то відчула, що ви не відмовите. А ця обставина з моїм пораненням була настільки безглуздою, що не хотілося надавати їй жодного значення.

— Чому раніше ви не попросили, пані Сененську поставити варту біля ваших покоїв? — запитав Казимир, — тим більше, якщо бачили когось у своїй кімнаті.

— По-перше, не довіряю замковій сторожі. Всі вони гульвіси і пройдисвіти...

— А по-друге?

— По-друге, не була переконана, що справді когось бачила. Не так просто проникнути в наш замок. Цілком імовірно, що незнайомець над колискою — це лише витвір моєї уяви. Найпевніше, Агата б подумала, що я з’їхала з глузду, горюючи за своїм чоловіком, — зітхнувши, сказала Йоанна.

— А тієї ночі, коли... коли поранились об мій кинджал, також бачили того чоловіка? — обережно запитав Казимир.

— Так, бачила, — знову помовчавши, відповіла жінка, — я, здається, навіть кричала вам, що в моїй кімнаті хтось є...

Вона сіпнулась від раптової думки, як від різкого болю, і завмерла на місці.

— Скажіть, Казимире, — промовила Йоанна, пильно дивлячись йому в очі, — а ви часом нікого не помітили тоді, коли опинились в моїх покоях?

Найманець похитав головою.

— Ні, нікого...

Казимир, звісна річ, добре пам’ятав моторошну постать, з якою несподівано зіткнувся тієї ночі. Проте, сказати про це зараз Йоанні, означало б вселити в неї ще більший страх.

— От бачите, — гірко усміхнулась жінка і знову рушила повільним кроком убік замку, — я таки потроху втрачаю глузд... І все ж таки, дорогий лицарю, мене неабияк заспокоює те, що ваші покої знаходяться поруч з моїми. Відколи ви в них оселилися, я спокійно сплю.

Казимир відчув, як на цих словах, вона міцно стисла його руку.

В замку його вже шукали. Спітнілий захеканий слуга повідомив, що пані Сененська хоче негайно з ним зустрітися в Кутній залі. Казимир попрощався з Йоанною і хутко збіг сходами до замкового палацу. За важкими залізними дверима містився величезний передпокій, а за ним — простора кам’яна вітальня, де зазвичай приймали поважних гостей. Повернувши тут ліворуч, чоловік попрямував до внутрішніх дверей, за якими й містилася Кутня зала. Названо так її було тому, що дві стіни зали впиралися в кут оборонного муру. Звісна річ, з цього боку зала не мала вікон. Вікно тут взагалі було тільки одне, але досить велике, що виходило на подвір’я. Крізь нього Казимир на мить побачив Йоанну, з якою щойно попрощався. Жінка не поспішала досередини, а затрималась біля невеликого квітника, яким, видно, тут опікувалась.

Кутня зала виявилась доволі сирою. Очевидно, взимку, це було найхолодніше місце в палаці. З меблів тут знаходились дві велетенські скрині, на яких було вибито герб Дембно[34], до якого належала родина Сененських, масивний дубовий стіл і з десяток стільців. На стінах висіли схрещені мисливські рогатини і чорнюща оленяча голова з запліснявілими від сирості рогами.

Агата чекала на Казимира, нетерпляче схрестивши руки на грудях. Очевидно, шукали його вже давно. Окрім пані Сененської, в залі був ще присутній чоловік невисокого зросту, схожий з виду на селянина. Нервово позираючи на господиню замку й щойно прибулого Казимира, він м’яв у руках чималий солом’яний бриль та час від часу марно намагався пригладити скуйовджене чорне волосся з пасмами сивини.

— Нарешті вас дочекалися, пане Казимире, — промовила Агата.

Найманець вперше бачив її роздратованою.

— Прошу вибачення, ваша милосте, — він покірно схилив перед нею голову.

— Ось цей чоловік — війт з Богутина. Це село за милю-дві звідси, — продовжила вона вже трохи стриманіше, — скаржиться, що там зникають люди...

Казимир пильно глянув на війта.

— Що означає «зникають»? — перепитав він у нього.

— Те й означає, вашмосць, — відповів той, — виходить чоловік або й декілька рубати ліс. Міцні дужі чоловіки... І не повертаються.

— Скільки таких не повернулося?

— За останній тиждень — десятеро.

Казимир перевів погляд на господиню замку.

— То ось що ви мали на увазі, ваша милосте, говорячи про «дивні речі», які відбуваються в околицях? — запитав він у неї.

Агата мовчки кивнула.

— І ви гадаєте, цих десятьох звабили лісові мавки? — звернувся він вже до війта.

При згадці про мавок той поглянув на нього так перелякано, що Казимир ледве стримав сміх.

— Не знаю, вашмосць, мавки чи інша яка нечисть, — тут він перехрестився, — але коїться таке вже доволі давно, і селяни налякані.

— Як на мене все значно простіше, добродію: у ваших лісах завелася добряча зграя розбійників. Або ж усі, хто зник, зробили це з власної волі... — припустив найманець.

— Такого