Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

жінкам на гладіаторських боях колись зазвичай можна було сидіти будь-де, то він дозволив їм оглядати бої тільки з верхніх лав. 3. Лише дівам-весталкам виділив окремі місця в театрі навпроти преторської лави. Зовсім не допускав жінок до змагань атлетів: на іграх з приводу понтифікату відклав змагання кулачних бійців аж на ранок наступного дня і постановив, щоб жінки не заходили в театр до п’ятої години.

45. Сам він оглядав циркові видовища з верхніх кімнат своїх друзів та вільновідпущеників, а деколи — з пульвінара[154], де сидів з дружиною та дітьми. Часом відлучався на декілька годин, або ж навіть і днів, приносячи вибачення та залишаючи замість себе розпорядників. Але коли він був присутній, то приділяв усю свою увагу видовищам: чи то задля уникнення чуток, адже в народі згадували батька Цезаря, нарікаючи, що він у час видовищ читав листи й документи та відписував на них; чи то із прагнення дивитися ігри та з цікавості до них, чого ніколи не приховував, а навіть відкрито визнавав. 2. Тому часто надавав розкішні нагороди й подарунки від себе самого навіть на ігрищах та видовищах, присвячених комусь іншому; і не було жодних грецьких змагань, на яких він би когось не нагородив. Та найбільше полюбляв кулачних бійців, а до того ж — латинських; і не лише професійних та ординарних, яких часом ставив разом із греками, але й ватаги міських розбишак, що билися в провулках без правил та навичок. 3. Загалом, підтримував усіляких учасників народних видовищ та ігор: атлетам зберіг привілеї та в дечому навіть побільшив їх, гладіаторам заборонив битися без права зберігати життя, позбавив урядовців старого права, що дозволяло їм карати акторів[155] будь-де та будь-коли, дозволивши робити це тільки під час видовищ та на сцені. 4. Однак завжди строго вимагав дисципліни у залах для змагань та на боях гладіаторів. Акторам настільки обмежив права, що коли довідався, що актор Стефанін тримає у себе жінку, підстрижену під хлопчика, то наказав бити його різками у трьох театрах[156] та вигнати з міста; мімічного актора Гілана за скаргою претора покарав батогом в атріумі[157] свого ж будинку на очах у всіх; Пілада вигнав з міста й з Італії, коли той привселюдно показав пальцем на глядача, що засвистав його.

46. Упорядкував місто й міські справи так: в Італії заснував двадцять вісім колоній, побільшивши таким чином населення, звів там різні громадські будівлі та встановив податки; законами та значенням частково прирівняв їх до міста, встановивши такі виборчі закони, щоб декуріони кожної колонії були задіяні у виборі міського управління, присилаючи в день виборів запечатані списки до Рима. А щоб не зменшувалася кількість достойних громадян і простолюд породжував нащадків, до вершницької служби допускав усіх охочих навіть за рекомендацією жителів містечок; а тим із простолюду, хто міг похвалитися своїми синами чи доньками, коли він їздив по районах, давав тисячу сестерціїв за кожного.

47. Керівництво над поважнішими провінціями, якими було небезпечно та нелегко керувати за допомогою щорічного уряду, прийняв сам, а над рештою поставив консулів, обраних за жеребом; щоправда, часто міняв одних на інших та постійно навідувався до них. Деякі союзні міста, що були на шляху до самознищення через беззаконня, позбавив свободи, іншим полегшив суму податку чи наново відбудував після землетрусу, чи подарував латинське або навіть повне громадянство[158] за заслуги перед римським народом. Гадаю, що немає провінції, окрім хіба що Африки та Сардинії, яку Август не відвідав. Планував піти й туди з Сицилії після перемоги над Секстом Помпеєм, проте на перешкоді стали постійні та непомірні шторми, а пізніше не було вже нагоди та причини подаватися туди.

48. Усі царства, що їх завоював у війнах, окрім хіба що кількох, віддавав або тим же, у кого їх відбирав, або ж дарував іншим чужоземним народам. Союзницьких царів поєднував узами взаємної необхідності, радо сприяючи одруженням та спонукуючи товариськість; усіх їх сприймав як членів та складові частини імперії, приставляючи вихователів до молодих віком та незрілих розумом, допоки виростали та дозрівали; дітей багатьох виховував та навчав разом із своїми.

49. З військових ресурсів надавав провінціям легіони та іншу допомогу: розмістив один флот у Мізені, інший — у Равенні для оборони Вищого та Нижчого морів, решту війська залишив у місті та для своєї особистої охорони, розпустивши калагуританський загін своїх охоронців після перемоги над Антонієм, а германський — після перемоги над Вароном. Однак ніколи не залишав у місті більше, аніж три когорти, і навіть їх — без табору, а решту звичайно відправляв у зимові та літні табори по ближніх містах. 2. Усім воїнам, незалежно від місця служби, призначив єдину стипендію та премії, докладно визначивши окремі ступені, тривалість служби, а також розмір пенсії, аби після звільнення не влаштовували заворушень через вік чи нестатки. Щоб мати постійно та в достатку засоби для виплат і забезпечення війська, встановив окрему військову скарбницю та нові податки. Для швидкого та вчасного отримання повідомлень про справи у провінціях, розташував по шляхах через однакові проміжки спочатку юнаків, а відтак і повози. Це дозволяло швидко розпитати тих, що приносили листи з різних місць, якщо виникала така необхідність.

50. У документах, посланнях та листах спочатку використовував як підпис образ сфінкса, згодом — Александра Великого, і врешті — свій, вирізьблений рукою Діоскурида: і цей знак як свою печать використовували всі його наступники. До всіх листів додавав точну годину, коли вони були написані: і не лише дня, але навіть і ночі.

51. Багато є переконливих свідчень його поблажливості й людяності. Навіть не перелічуватиму, скільком (і яким!) людям із протилежних партій надав прощення та недоторканість, дозволивши зайняти навіть перші місця в республіці: плебеїв Юнія Новата вважав за достатнє покарати штрафом, а Кассія Патавіна — легким вигнанням, хоча перший оприлюднив гострого листа про нього, підписавшись молодим Агриппою, а другий на велелюдному бенкеті виголосив, що рішуче прагнув його вбити. 2. На слуханні справи Емілія Еліана з Кордуби, якому поміж іншими злочинами закидали насамперед те, що він погано висловлювався про Цезаря, звернувшись до звинувачувача із удаваним збудженням, сказав: “Я би хотів, щоб ти довів мені це: нехай Еліан знає, що я також маю язика, бо можу сказати багато про нього”; і більше не проводив жодних розслідувань — ані у той час, ані опісля. Коли ж Тиберій поскаржився у цій же справі, але жорсткішим тоном, то відписав йому так: “Юності своїй, друже Тиберію, не слід