Читати книгу - "Керрі"

Але мама вже знову шепотіла щось про себе.

Невдоволена, з присмаком розрядки в роті й темним виром безрадісних емоцій у животі, вона пішла на горище по матерію для сукні.

Там було краще, ніж у комірці, це точно. Будь-що було краще за комірку з тим блакитним світлом і всепереможним смородом поту й власного гріха. Будь-що. Усе.

Вона стала, притуливши до грудей загорнутий пакунок, і заплющила очі, закриваючись від кволого вогника голої, обплетеної павутинням лампи на горищі. Томмі Росс її не кохає — вона це знала. Це було якесь дивне покаяння, яке вона розуміла й на яке могла відгукнутися. Вона лягала спати і прокидалася з концепцією покути ще відтоді, як стала здатна мислити.

Він сказав, що все буде добре — і вони про це подбають. Тобто вона про це подбає. Краще їм нічого не замислювати. Усім так буде краще. Вона не знала, походить її дар від володаря світла чи темряви, і тепер, коли нарешті зрозуміла, що їй нема ніякої різниці, її огорнуло майже невимовне відчуття полегшення, ніби страшенна вага, яку вона несла так довго, нарешті впала з плечей.

Мама продовжувала шепотіти нагорі. То була не «Отче наш». То була молитва з Второзаконня для вигнання бісів.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 23):

Про це нарешті навіть зняли фільм. Я бачила його минулого квітня. А коли вийшла з кіно, мене нудило. Що б важливого не траплялося в Америці, це завжди просто необхідно пересипати цукром, наче воно від того краще збережеться. Так його легше забути. А забути Керрі Вайт — це, безперечно, набагато грубіша помилка, ніж усім здається…

Ранок понеділка: директор Ґрейл і його заступник, Піт Мортон, пили каву в кабінеті Ґрейла.

— Від Гарґенсена ані слова? — спитав Морті. Його губи склалися в джонвейнівську, хоч і трохи наполохану в куточках усмішку.

— Анічичирк. І Крістіна перестала патякати скрізь про те, як її батько збере нам усім клунки. — Ґрейл хмуро подув на свою каву.

— Щось ти наче не крутиш сальто від радості.

— Ні. Ти знав, що Керрі Вайт прийде на випускний?

Морті кліпнув очима.

— З ким? З Хоботом?

Хоботом кликали Фредді Голта, одного з малопопулярних учнів Юена. Мабуть, ваги в ньому було не більш як сотня фунтів[6] у мокрій шубі, але сторонній спостерігач легко повірив би, що шістдесят із них важитиме один лиш його ніс.

— Ні, — сказав Ґрейл. — З Томмі Россом.

Морті ковтнув каву не в те горло й заходився кашляти.

— От і мені так здалося, — сказав Ґрейл.

— А як же його дівчина? Донька Снеллів?

— Гадаю, саме вона його на це й підбила, — сказав Ґрейл. — Вона, безперечно, почувалася винною в тому, що сталося з Керрі, коли я з нею говорив. Тепер вона рада-радісінька працює в комітеті декорацій, ніби змалку мріяла не піти на свій шкільний випускний.

— Ох, — розважливо зітхнув Морті.

— А Гарґенсен — гадаю, він побалакав із кимось і виявив, що ми справді можемо позиватися проти нього від імені Керрі Вайт, якби нам захотілося. Мабуть, вирішив спасувати. Мене більше турбує його донечка.

— Гадаєш, у п’ятницю ввечері можливі інциденти?

— Хтозна. Знаю тільки, що там буде багато друзів Крісти. А ще вона гуляє з тим непутящим Біллі Ноланом; у нього теж цілий зоопарк дружбанів. Таких, що професійно полохають вагітних пані. З того, що мені казали, Кріста Гарґенсен крутить ним як хоче.

— Тебе непокоїть щось конкретне?

— Конкретне? Ні. Але я граю в цю гру досить давно, щоб розпізнати кепську ситуацію. Пам’ятаєш гру проти Стадлера в сімдесят шостому?

Морті кивнув. Потрібне щось набагато більше, ніж минулі три роки, щоб затулити в пам’яті гру Юена проти Стадлера. Брюс Тревор учився ледь-ледь, але в баскетбол грав фантастично. Тренер Ґейнс його не любив, але Тревор от-от мав вивести Юен до регіональної ліги — вперше за десять років. Його викреслили з команди за тиждень до останньої гри, в якій Юену конче треба було перемагати «Стадлерських рисей». У ході регулярної, наперед оголошеної перевірки особистих шафок за підручником із суспільствознавства Тревора виявили кіло марихуани. Юен утратив свій шанс перейти до сильнішої ліги, програвши 48 : 104. Але рахунку ніхто не пам’ятав — люди запам’ятали перерваний через заворушення четвертий період. Безлад, очолюваний Брюсом Тревором, який обурено заявляв, що його підставили, призвів до госпіталізації чотирьох осіб. Одним із них був тренер Стадлера, котрого вдарили по голові аптечкою.

— Отаке в мене зараз відчуття, — сказав Ґрейл. — Здогад. Хтось принесе гнилих яблук чи щось таке.

— Може, ти екстрасенс? — сказав Морті.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 92—93):

Сьогодні більшість спеціалістів сходиться на тому, що феномен телекінезу є генетично рецесивним явищем, але протилежним такому захворюванню, як гемофілія, котра виявляється тільки в чоловічому організмі. Ген цієї недуги, що її колись називали «бичем королів», у жінок рецесивний і переноситься ними без жодної шкоди, однак нащадки чоловічої статі «платять» кров’ю. Ця хвороба розвивається тільки коли уражений нею чоловік одружується з жінкою-носієм рецесивного гена. Якщо нащадок такого союзу буде чоловічої статі, пара отримає сина-гемофіліка. Якщо дитина буде жіночої статі, дівчинка буде носієм гена. Варто наголосити, що ген гемофілії може рецесивно переноситися чоловіком у його генетичному наборі. Але якщо він одружиться з жінкою з таким самим геном-вигнанцем, це призведе до гемофілії в дітей чоловічої статі.

У випадку королівських родин, шлюби між якими були розповсюджені, вірогідність того, що ген передаватиметься далі після того, як потрапить до сімейного дерева, була високою — звідси й назва «бич королів». Гемофілія також проявлялася в суттєвих масштабах в аппалачівських штатах на початку двадцятого сторіччя, і її часто спостерігають у тих культурах, де розповсюджений інцест і шлюби з двоюрідними.

З усього виходить, що у випадку телекінезу носіями є чоловіки; у жінок ген телекінезу теж може бути рецесивним, але тільки в них він може ставати також домінантним. Вочевидь, Ральф Вайт носив його, а Марґарет Бріґем, за чистим збігом, також мала цей небажаний ген, але можна досить упевнено стверджувати, що в неї він був рецесивним, позаяк нема жодних свідчень, що