Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

пішла поряд із хлопцем, тягнучи за собою подругу. — А я вже не знала, де тебе й шукати, — явно зраділа дівчина. — Батько з матір'ю дуже тебе хвалять!.. — тільки тепер Янчук здогадався, що Ліна — дочка заввно. — Чувала, у тебе сестричка знайшлася!? От і чудово!.. — щебетала без упину. — Може, проведеш нас додому з цього ярмарку? — попрохала.

— З радістю!.. Я тут випадково, спокусився цікавістю, що ж тут роблять статечні черкащани, а найпаче, отакі чарівні панни, як ви, — спробував пожартувати Петро.

— Я говорила тобі, Оксанко, що він — унікум! Такої долі, як його, і в романі не вичитаєш! Вірші пише й оповідання! В технікумі вчиться і у вечірній школі — ще й одночасно працює! Не повіриш!

Янчук увійшов у раж, переповнюючись настроєм і натхненністю: сіяв латинськими висловами, декламував вірші, оповідав цікаві історії, переказував анекдоти...

На якомусь розі Оксана спинилася, подала Петрові руку, подякувала обом і сховалася у хвіртці.

— Її батько викладає у нас латину, — чомусь посмутніла Ліна.

— Оксана — донька Крижанівського!? — спаленів у душі Янчук, адже тільки-но хвастав перед нею. — Я оце тільки-но здогадався, що твій батько й ти вчинили для мене! Спасибі тобі сердечне! — Петро хотів поцілувати дівчину, але та вивернулася в'юном.

— Це моя тобі віддяка за приємно проведені зустрічі і доказ, що можна дружити і без цілунків, — потисла Ліна хлопцеві руку. — Хай тобі щастить і на добраніч! — поспішила дівчина, хоч вони ще й не порівнялися із її дверима.

Петро якийсь час постояв у розгубі спантеличено та врешті пішов додому, невдоволений собою. Вечір був холодний, із Дніпра дув сіверець, щипаючи хлопця за носа й вуха... В хаті Павло Силович топив грубу, бо бабуся почувалася недужою.

— У місті йдуть поголовні обшуки й арешти, розстріли й захоронення, — сказав Кліщук тихо, підкидаючи полінця в огонь. — Мого доброго знайомого Якова Погаратного, що був колись міліціонером, а тепер працює вантажником на станції, арештували разом з товаришами. Тепер взялися за школи, технікуми й інститут, тож будь обачним, тим більше, що ти у Левшина на примітці.

— Невже проти того свавілля немає ради в людей?!

— Боротися з ним сьогодні, це бити батогом по обухові, Петре, це Сізіфова праця... Дурнями були всі: і червонокозаки, і солдати, і наші революціонери, і партійні діячі, що не підтримали своєчасно укапістів і боротьбістів чи Петлюру, Грушевського й Винниченка, — тяжко дихав Павло Силович. — Доведеться і мені, мабуть, розрахуватися і переїхати у рідне Погребище, — напіввідкрив він дверцята груби і пішов до себе в кімнату.

Янчук ще якийсь час посидів на стільчику під грубою, потім перейшов навшпиньки горницю, у якій спала Лідуня, і тихо закрив за собою двері з наміром узятися до уроків і конспектів. За вікном у явориному вітті завивав сіверець, зриваючи останнє листя, що подосі протрималось, і шарудів ним по дахові, прохолода в кімнатці поволі замінялася теплом від груби, а наука Петрові ніяк не давалася, бо перед очима стояли ями на цвинтарі і палахкотіли книжки на дворищі інституту.

«Мушу завтра ж навідати Василя Самійловича чи Петра в гуртожитку, щоб хоч щось від них дізнатися, — прийшло раптове рішення. — А-а-а... буду таки обачним: погуляю увечері навколо, придивлюся, а тоді вже й загляну, хоч на пару хвилин, а то якось не по-людськи виходить...»

Наступний день минув у загальній скованості і в мовчазному траурі, про причину яких здогадувалися (чи й знали напевне) вихованці колонії, що читалося в їх очах. Петро, як агітатор-пропагандист, зранку заведено понавирізував із газет статей для політхвилини та понаклеював їх у спеціальному журналі, а на великій перерві прочитав персоналові колонії замітку із «Правди» про фашизм у Німеччині й Італії, що придушує революцію в Іспанії. На додані Янчуком від себе подробиці про спалювання німцями творів Маркса і вождя світового пролетаріату Леніна більшість слухачів, як здалося Петрові, не відреагувала, тож він залишив журнал у кабінеті директора на сейфі з готовим рішенням пропустити практику в технікумі та навідатись до Василя Самійловича, що домовлено чекав на нього.

— Півінституту викладачів та працівників наших ходять на допити, хлопче, а мене ще Бог милує, та знаю, що то ненадовго, — привітавши гостя, заговорив господар. — Знову спалили гору книжок — і давніших, і періоду відродження та українізації, б'ючи себе в груди, що вони ленінці!

— А хто ж по Вашому насправді той Ленін? — запитав зацікавлено Петро.

— Ленін, хлопче, — запеклий єдинонеділимець, вихований у тюрмонародно-жандармській атмосфері, який, фактично, порятував імперію, безприкладною критикою вибивши потрухле самодержавство та замінивши його ідеї своїми і перелицьованими царськими. Його критично-погромні статті і нещадні виступи про надуту національну гордість росіян були невідпірною приманкою для всіх інородців, настрої яких він уміло використав для збереження монархії. Недарма Володимир Пуришкевич, реакціонер-анархіст і чорносотенець, хвалив його за рідну органічність імперіалістично-національної великоросійської ідеї цілісності і неділимості тюрми народів, — вогнем горіли очі господаря. — Масові розстріли нашого люду, особливо інтелігенції, без суду і слідства, гуртові захоронення: у шести ямах коло єврейського цвинтаря, у трьох — під сінно-базарним храмом, у чотирьох — за Покровським кладовищем, ще в чотирьох — за Кривалівським кладовищем, у двох — за цукрозаводом біля брам колишнього монастиря — хіба це не достатні свідчення незмінного продовження Сталіним душегубної ленінської політики?! — палали гнівом очі професора.

— А як же з Комуністичною партією?..

— Вона така ж далека від комунізму, як Земля від Сонця! Партійці, в першу чергу — дармоїди й утриманці, в другу — бандити-убивці, шпигуни та агенти експортно-імперської революції і лише в третю — масово осліплені-ошукані чи обнадіяні можливими пільгами та безпекою від режимних переслідувань, як ось я, наприклад. Людського в партії немає нічого, а при зміцненні імперії за рахунок рабської сили і всенародних жертв — і в майбутньому не буде!

— То так буде вічно?

— До аморального саморозвалу, думаю, буде, а там — не знаю... Мабуть, ніхто тобі того не скаже напевне...

Поговорили ще про те, про се... Янчук все сподівався, що Василь Самійлович дасть йому якусь рідкісну книжку, але професор про те і не думав, тож Петро почав прощатися.

— Ходи здоровий! Гараздів тобі! А про мене — ані слова, як домовлялися!

— Само-собою! — Янчук спершу оглянув через паркан вулицю і лише потім вийшов із двору.