Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Клавдія Іванівна Терехова,

капітан авіації

«Восени мене викликали до військкомату... Зустрів військком і питає: "Стрибати вмієте?" Я зізналася, що боюся. Довго він агітував щодо десантних військ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. "Хочете в зенітну артилерію?" А хіба я знаю, що це таке — зенітна артилерія? Тоді він пропонує: "А відправімо вас до партизанського загону". — "А як мамі звідти писати до Москви?" Він бере і надписує червоним олівцем на моєму направленні: "Степовий фронт..."

У поїзді закохався в мене молодий капітан. Усю ніч у нашому вагоні простояв. Він уже був обпалений війною, кілька разів поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: "Вірочко, тільки не опускайтеся, не робіться грубою. Ви така тепер ніжна. Я вже всього надивився!" І далі щось подібне, що, мовляв, важко вийти чистим із війни. Із пекла.

Місяць добиралися ми з подругою до четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту. Нарешті наздогнали. Головний хірург вийшов на кілька хвилин, подивився на нас, завів в операційну: "Ось ваш операційний стіл..." Санітарні машини одна за одною підходять, машини великі, "студебекери", поранені лежать на землі, на ношах. Ми лише спитали: "Кого брати першими?" — "Тих, які мовчать..." За годину я вже стояла за своїм столом, оперувала. І пішло... Оперуєш доба за добою, після трохи придрімаєш, хутенько протреш очі, вмиєшся — і знову до свого столу. І через двох кожен третій — мертвий. Не встигали всім допомогти. Третій — мертвий...

На станції в Жмеринці потрапили під страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, і ми побігли. Замполіт наш, учора йому вирізали апендицит, а він сьогодні вже біг. Усю ніч просиділи в лісі, а ешелон наш рознесло на друзки. Під ранок на поземному польоті німецькі літаки стали прочісувати ліс. Куди подінешся? У землю, як кріт, не полізеш. Я обхопила березу і стою: "Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливішою людиною на світі "Хоч кому, бува, розповідала потім, як за березу трималася, усі сміялися. Адже нічого не варто було в мене влучити. Стою на повний зріст, береза біла... Сміх та й годі!

День Перемоги зустріла у Відні. Ми поїхали до зоопарку, дуже до зоопарку хотілося. Можна було поїхати подивитися концентраційний табір. Усіх возили, показували. Не поїхала... Тепер дивуюся: чому я не поїхала? Хотілося чогось радісного. Смішного. Побачити щось з іншого життя...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Нас було троє... Мама, тато і я... Першим поїхав на фронт батько. Мама хотіла піти разом із батьком, вона медсестра, але його відрядили в одному напрямку, її — в іншому. А мені було лише шістнадцять років... Мене не хотіли брати. Я ходила-ходила до військкомату, і за рік мене таки взяли.

Ми довго їхали поїздом. Разом із нами поверталися солдати з госпіталів, були там і молоді хлопці. Вони розповідали нам про фронт, і ми сиділи, розтуливши рота, слухали. Говорили, що нас обстрілюватимуть, і ми сидимо, чекаємо: коли ж обстріл почнеться? Мовляв, приїдемо і скажемо, що вже обстріляні.

Приїхали. А нас не до гвинтівок, а до казанів поставили, до корит. Дівчатка всі мого віку, батьки нас любили, балували. Я була єдиною дитиною в сім’ї. А тут тягаємо дрова, палимо грубки. Потім золу цю беремо і в котли замість мила, бо мило щойно привезуть, а воно вже й скінчилося. Білизна брудна, вошива. У крові... Узимку важка від крові...»

Світлана Василівна Катихіна,

боєць польового лазне-прального загону

«Я досі пам’ятаю свого першого пораненого... Обличчя пам’ятаю... У нього був відкритий перелом середньої третини стегна. Уявляєте, стирчить кістка, осколкове поранення, все вивернуто. Та кістка... Я знала теоретично, що робити, але коли я до нього підповзла і ось це побачила, мені стало погано, мене занудило. І раптом чую: "Сестричко, попий водички". То мені той поранений каже. Жаліє. У мене та картина і тепер перед очима. Як він так сказав, я схаменулася: "Ох, думаю, бісова ти тургенєвська панночка! Людина гине, а її, ніжне створіння, бачте, занудило". Розгорнула індивідуальний пакет, затулила ним рану — і мені стало легше, і надала, як треба, допомогу.

Переглядаю тепер стрічки про війну: медсестра на передовій, вона йде акуратненька, чистенька, не у ватяних штанях, а в спідничці, у неї пілоточка на гривці. Та неправда ж! Хіба ми подужали б витягнути пораненого, якби були такими... Не дуже в спідничці наповзаєш, коли самі чоловіки навколо. А правду казати, спідниці нам лише наприкінці війни видали, такі гарні. Тоді ж ми отримали і трикотаж спідній замість чоловічої білизни. Не знали, що робити з утіхи. Гімнастерки розстібали, щоб було помітно...»

Софія Костянтинівна Дубнякова,

старший сержант, санінструктор

«Бомбардування... бомбить і бомбить, бомбить і бомбить, і бомбить. Усі кинулися кудись бігти... І я біжу. Чую чийсь стогін: "Допоможіть... Допоможіть..." Але біжу... За кілька хвилин до мене щось доходить, я відчуваю на плечі санітарну сумку. І ще — ганьбу. Куди й подівся страх! Біжу назад: стогне поранений солдат. Кидаюся до нього перев’язувати. Потім другого, третього...

Бій закінчився вночі. А вранці випав свіжий сніг. Під ним убиті... У багатьох руки підняті догори... До неба... Спитайте мене: що це взагалі — щастя? Я відповім... Раптом знайти серед убитих живу людину...»

Ганна Іванівна Бєляй,