read-books.club » Сучасна проза » Мотря 📚 - Українською

Читати книгу - "Мотря"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мотря" автора Богдан Сильвестрович Лепкий. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 147
Перейти на сторінку:
риба. Мене мамуня в такій воді перший раз купала у річній та ще в саме полуднє браній. То жива вода… Ге-ге-ге! — сміявся, випльовуючи решту диму й сажі зі свого рота. — Боязкі оці ратні люди, — казав, присуваючись до свого старшини, — такі боязкі, як тхорі. Вони тільки на писок моцні, страх, як лаються, з вереском кидаються в бій, але при першому зударі, як не податися їм, то тікають куди очі світять. Егеж! Ви бачили, як оці тікали?

— Бачив, — відповів Чуйкевич, приходячи звільна до себе.

— Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи котрий з них з душею до свого командіра на «лепорт» верне. Злепортує йому на другому світі, ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав. Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося. Але добре їм так. Харцизяки, такого бешкету в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, — а дивіть! — ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих жінок, що ми їх врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна, щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже їх вдача. — Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник попові на сповіді: — Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів? А ваша милість як?

Чуйкевич задумався і щолиш по хвилині відповів:

— За нас другі гадають; наша річ слухати і шаблі пильнувати.

— Та й то правда, що один всього робити не може, — з видимим жалем відповів козак…

В селі втишилося. Бою вже не було. Тільки люди бігали, скликалися. Батьки, що відшукали дітей, тішилися; ті, що того щастя не мали, плакали, особливо мами. Плачу було більше, ніж радості, бо плакали й без причини, із самого перестраху.

З садка виводили вирятуваних від пожежі жінок і дівчат. Одних вели попід руки, ніби сильно п'яних, других несли,

бо в них вже сил не було, щоб іти.

— За рік, за два москалята стануть бігати по селі, — казав до Чуйкевича його розмовний товариш. — Так їх і дразнитимуть москалями, ніби вони тому винні, що непрошені прийшли на світ.

Чуйкевич мовчав. Козак говорив дальше:

— Незабаром упаде дощ. Сполоче кров, люди поспрятують трупів і підуть до своєї роботи. Як мають щастя, то і на тім і скінчиться; як ні, ще відповідай перед московським урядом за те, що боронилися. Така-то наша Україна!

«Піде дощ, сполоче кров, і люди вернуть до своєї роботи», — в душі повторював за козаком Чуйкевич.

— Товаришу, — звернувся нараз до нього, — знаєш, мені треба осмотрити рану.

— О Господи! — зірвався козак. — Чому ж ви того давно не сказали?

— Бо була пильніша робота. А тепер поможи мені.

Козак метнувся по воду.

За хвилину Чуйкевича окружили його люди, і декілька господарів з того села, і старий, що вмів лічити й зашіптувати рани.

— Як наш Зосим вам не поможуть, то вже ніхто у світі не поможе, — казали горді за свого знахаря.

Зосим, сивий вусатий дід, з полинялими очима і з посинілим носом, мав на своїм обличчю і на руках так багато погоєних ран, що, здавалося, він міг був і на собі гарного досвіду набрати.

Взяв Чуйкевича за руку.

— Біла рука, панська рука, дрібна кість, не мужицька.

З такою і клопіт більший.

— Чому б то?

— Чому? Бо вередливіша на ліки. Нашому посполитому чоловікові плюнь, порохом помасти та ще й павутинням заткай — і довольна! А така от — то обидиться, запишиться, гнилу гарячку дістане. З такою треба обережно.

Говорячи, промивав рану водою, мастив руку мастями, прикладав якесь листя і обв'язував чистим лляним полотном.

— Тіло купане, — приговорював, — сорочка чиста, може, й нині вбирана, московська шабля свіжогострена, закаження не буде.

Люди з пошаною дивилися на роботу діда, ніби хотіли й собі дещо навчитися від нього.

— Не знаю, як вас величати, — говорив дід до Чуйкевича, — сотенним чи полковим старшиною, але сам Бог нині з неба зіслав з вашими людьми. Пропали б ми без вас. Потрудилися. Я вже кількох ваших осмотрив. Двох у мене в клуні лежать.

— Ов! — аж скрикнув Чуйкевич. — Так з ними зле?

— Зле не зле, але полежати мусять.

— Довго?

— Бог знає. Може, день, а може, й тиждень. Є зілля, що скоро росте, а є, що помалу. Так є і рана, що гоїться скоро, а є, що не хоче. Все в божій ласці. Мене раз покликали до полковникового сина. Сильно був порубаний, — за дівчину з якимсь польським гусарином бився. То вже давно. Ходжу я коло нього, аж привозять від самого гетьмана вченого німця. Цей до мене: «Та що ти, дурний діду, розумієш, та тут треба такої-то й такої масті», — гукає на мене. «Я своє розумію, — кажу йому, — а ви своє». — «Дурних людей туманиш», — каже. Задернув мене, бачите, за ребро. Зробив я коло хворого що треба і кажу: «А прошу вас, вашець, до городу». Подивився на мене, як собака на кітку, але йде. Полковницький город великий був, на валах всяка трава росла, я знав, бо збирав там цілюще зілля. Вишукав я одну квітку і дав йому, щоби понюхав. Оглядає, хоче нагадати собі, як вона по-латинськи зветься, — не знає. «Ну, то що з того?» — питає мене. «Та нічого, — кажу, — лиш понюхайте». Понюхав він і за хвилину в крик. Ніс йому зробився як огірок. Перестрашився німець, лементує, грозить мені. «Нічого, — кажу, — не бійтеся». Добув я із-за пазухи листок, приложив, і не минуло кілька хвилин, як ніс спляс і зробився, здавалося, ще менший, ніж був. Німець покрутив головою. «Як бачу, то ти своє діло розумієш», — каже. «Я і встеклину [12] лічу», — говорю йому.

1 ... 22 23 24 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мотря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мотря"