Читати книгу - "Ходіння по муках"

Замість соняшників, що приваблюють сонце в маленькі віконця хат, стримлять лише гнилі штурпаки. Болото всюди — до самого порога. Злинялі віконниці скриплять і грюкають від холодного вітру, і не хочеться виглянути у віконце, звідти побачиш хіба тільки ворону на тину, яка похмуро дожидає, коли хазяйка викине на подвір’я що-небудь їстівне.

«Живуть не розбуджені, крекчуть та чухаються. Пристрасті дрімають, бажання без фантазії… А кожен же створений в образ і подобу якого-небудь Арістотеля або Пушкіна. Ті самі у вас двоє очей, щоб бачити чудеса землі, до яких не можна звикнути… Та сама у кожного на плечах голова — найдивніше з усіх чудес… (Кузьма Кузьмич навіть тріпнув високою шапкою). Якщо її порівняти з всесвітом, то голови й нема зовсім. А з другого боку, весь всесвіт у цій голові, — вона, голова, в такі таємниці проникає, куди біблійний бог і носа не потикав… То чого ж це з вікон на ворон дивитись?»

Приблизно так міркуючи, прицмокуючи від задоволення, Кузьма Кузьмич ішов повз низенькі тини й хати, придавлені очеретяними покрівлями. Йому зустрілась дівчина в чоботях, у некритому короткому кожушку, — несла на коромислі повні відра. Широка, ставна, непривітна.

— Надією зовуть, мабуть? Не помилився? Здрастуйте.

Дівчина спинилася, повільно обернула до нього широке обличчя:

— Ну, Надією. А ви звідки знаєте?

— Духовидець.

— У нас такі тепер перевелися. Ідіть своєю дорогою.

— Ну, прогнали мене, — сказав Кузьма Кузьмич, — пішов я знову в степ, — лічити могили. Ех, далека дорога — йти самотою Боже мій, яка далечінь!..

Дівчина скривила губи. Вона ступила була, щоб відійти, але знову зупинилась, підозріло дивлячись на неймовірно хитре, усміхнене обличчя цього чоловіка. Кузьма Кузьмич розвів перед нею руками:

— Спати захочу — в копиці висплюся, їсти захочу — вкраду що-небудь… Не це мені потрібно, хороша моя… Пророки по гострому камінні босоніж ходили, пророкували. Святителі на стовпах стояли, акридами живились… А знаєш — що таке акриди? Коники… Через що терпіли? Ану скажи… Задумалась… — Він підступив до неї, витягнув губи. — Людину любили… Кожна людина — чудо, а ти, Надіє, чудо подвійне… А що бачу: пшенички ви намолотили, самогону нагнали, по подвір’ях смаленою свининою пахне… Всього у вас доволі… А от невесело… Світла у вас немає…

— Ти гас, чи що, продаєш? — вже невпевнено спитала дівчина, обдивляючись.

— Нічого не продаю і милостині не прошу. Прийшов я до вас веселитися і вас веселити.

Дівчина помовчала, знову глянула на нього довгими очима, сірими, як хмара. Присівши, поставила відра, поклала на них коромисло:

— У нас на селі невесело, нас не розвеселиш… А чим ти маєш веселити?

— Значить, знаю спосіб, коли говорю… Я піп-розстрига…

Дівчина розкрила рота, такого свіжого, з такими рівними білими зубами, що Кузьма Кузьмич затупотів від задоволення. І непривітність у неї, як вітром, звіяло з обличчя.

— Ой, — сказала вона, поклавши руки під груди, на яких не сходився кожушок, — ой, — повторила вона, переступивши широкими стегнами, — то ходімо ж до хати… Батько з вами поговорить, у нього ключі від церкви…

— Ні, — сказав Кузьма Кузьмич, — не піду… Ви до мене прийдіть… Отак-то, чорноброва…

Підморгнув, весело здвигнув плечима й пішов вулицею, поглядаючи, де гіршеньке подвір’я.

Настав день, коли Іванові Іллічу зняли пов’язку з очей. Сталося це в сутінки. За дверима сестра щось злякано шепотіла лікареві… «Дурниці, — повторював він, — чоловік не орхідея, — робіть, як я сказав…» Сестра повернулася до ліжка, нахилилась так, що тонке волосся її залоскотало ніс Іванові Іллічу, зняла пов’язку, і перший раз, замість шелесту і шепоту, він почув її голос — кволий і уривчастий:

— Хворий, лежіть спокійно, звикайте до світла…

Трохи з острахом він розплющив очі після довгої, довгої темряви. Все було неясне. В кімнатку проникало напівсвітло, — на вікні з одного кутка була підгорнута ковдра, якою воно було запнуте. В ногах ліжка сиділа коло столика сестра, — обличчя її він не міг розглянути, — вона низько схилилася й робила щось з марлевим бинтом.

Іван Ілліч лежав і усміхався. Над головою — похила стеля, там, звичайно, драбина на горище, а це — те саме пухирчасте віконце. Кращого місця не знайти… І зараз же, наче віддираючи свіжу пліву на рані, поповз спогад про інше місце, димне, гуркітливе, покопирсане, коли перед ним блиснув сліпучо-жовтий розрив… «Не треба, не хочу», — Іван Ілліч одігнав спогад, що мало не почав скручувати йому мозок… Знову стало чути, як цокає годинник, м’яко і без болю відриваючи рівні проміжки життя…

— Сестро, — покликав Іван Ілліч, — я погано вас бачу.

Вона затрясла головою. Бинт покотився з її колін, розмотався, вона знову взялася його скручувати. У неї були легкі рухи, — мабуть, зовсім ще молоденька… І вже яка досвідчена! Хоч як силкувався Іван Ілліч придивитися до неї, сутінки згущалися, тепер тільки невиразно розрізняв її полотняний халат і косинку, що закривала плечі, як у сфінкса.

«Зрозуміло, зрозуміло… Бідолашна, мабуть, спотворена віспою, або вже якась дуже негарна. Почуває, звичайно, який я їй вдячний. — Іван Ілліч зітхнув. — А скільки таких, — ніжних і відданих, — друзів на життя і смерть.

І розумненька, мабуть, — негарні всі розумні… Ото з ними й треба одружуватись, ото їх і любити… А чоловіки готові шкуру з себе здерти — аби тільки в них на подушці лежала гарненька голівка з віями, як у ляльки, аби сюсюкала всяку нісенітницю й банальність… Даша інша річ, не за красу її полюбив… — Іван Ілліч заплющив очі, поклав кулак під щоку. — Брешеш, брешеш… За особливу красу полюбив… А от вона й не захотіла…»

Сестра тихенько встала, думаючи, що він заснув, пішла і довго не поверталась. Потім ледве чутно рипнули двері. З’явилось жовте, неяскраве світло. Іван Ілліч, не ворушачись, трошечки відкрив повіки. Він побачив, що увійшла Даша в білому халаті й косинці. Вона