Читати книгу - "Ходіння по муках"

Іван Ілліч в думці повільно вимовляв: «Сам ти зовнішній подразник… Іди собі, не гуди… А ти, дбайлива, нахились, поправ що-небудь, а ще краще — погладь руку… От бачиш, подумав — і зрозуміла. Що це за доглядачка, де вони таку хорошу знайшли?»

Говорити йому було заборонено, але думати заборонити не можна. Багато років не було з ним такої нагоди, щоб залишитися — без гризот і турбот — на самоті з самим собою. Це була велика нагорода за всі тяжкі роки чесної служби. Нечесного він не зробив нічого, і срвість його спокійно дрімала, як димчастий кіт у непогожий день. Думки його блукали по якомусь напівреальному світу. Найчастіше згадувалось літнє північне сонце, яке бувало в Петербурзі, коли в холоднуватий день воно ллє світло на синюватий асфальт тротуару, по якому мете вітрець… Скільки думано, скільки було прожито в Петербурзі… І от, перед його закритими повіками випливає віконце дерев’яного будинку, сонце неяскраво світить на пухирчасті шибки, за ними ввижається йому… Але спогад згасав і відпливав, залишалась тільки любовна туга від його дотику.

Невідв’язно в пам’яті повторювались давно забуті слоЬа пісеньки, — чув він її, точно не згадати, мабуть, у Новому Селі, що за річкою Крестовкою, на дачі. В голубуватому півсвітлі ночі лінива худа циганка співала стиха, перебираючи струни: «Підете ви праворуч і ліворуч — скрізь пітьма, блукатимете довго в домі, та дарма, бо хоч нарешті вдасться двері вам знайти, проте ніяк не дійдете ви до мети…»

Співала їм, мужчинам, що сиділи мовчки на стільцях перед нею, про вічну нудьгу, без неї і життя не життя, шукай, шукай дверей, — чи не там? «Ех, ви, дурні, з похмілля! Кого ви шукаєте? Йдете довгою вулицею на захід північного сонця, під ногами вітрець жене куряву, шукаєте, — де ж те віконце з пухирчастими шибками? Чи не за ним, бува, сидить на підвіконнику наймиліша в світі, в ситцевому платтячку, піднявши коліна, — читає книжку, а в книжці написано про тебе, котрий іде, шукає. Все це дурниці, — шукаєте ви самих себе…»

В тиші й темряві, під цокання годинника, Іван Ілліч напівдрімав, напівмарив: разом з поверненням до життя в ньому прокидалася любов до себе, глибоко захована, принципово ним осуджувана. В цьому напівфантастичному світі він ніби збирав свої спогади, найдобріші, найневинніші, найлюбовніші, — те, що людина за своє життя розгублює по дорозі, і часто — безповоротно. Любов до себе входила в нього, як здоров’я. Він уже їв з апетитом і нишком, щоб сестра не бачила, міцно потягався.

Одного разу, добре виспавшись, наївшись гречаної каші, зручно вмостившись на подушці, він несподівано голосно сказав:

— Сестрице, можна побалакати з вами трошки, про дрібниці…

Вона швидко нахилилась до нього.

— Тсс, — прошепотіла злякано і долонею стиснула йому губи. — Тсс! — А коли відняла руку, він знову — вже навмисне голосно:

— Тоді ви що-небудь розкажіть… От, у вас рука приємна, маленька. Скільки вам років? Як вас звуть?

Вона кілька разів коротко зітхнула, чи то схлипуючи, чи то задихаючись… Чудна якась була. А він їй хотів сказати ось що: «Я прокинувся, і раптом мені спало на думку… Якщо людина сама себе не любить, тоді вона нікого не може любити, — на що вона тоді здатна? Наприклад, безстидники, падлюки — вони себе не люблять..» Сплять вони погано, все у них свербить, вся шкіра свербить, то злість до горла підкочується, то страх обпече… Людина повинна себе любити і любити в собі таке, що може любити в ній інша людина… І особливо — жінка, кохана жінка…»

Але Іван Ілліч нічого цього не сказав; сестра вийшла з кімнати і незабаром повернулася з лікарем, ворогом зовнішніх подразників, і він якнайнахабніше почав гудіти:

— Що ж це, голубе, бешкетуєте? Ні, ні… Кілька слів, найнеобхідніших, ще дозволяю… Мені вас треба віддати в полк у найкращій формі. І ваш обов’язок, голубе мій, якнайшвидше стати повноцінною людиною… Дайте-но йому снотворного, сестро…

— Стій, чоловіче добрий, я тут вилізу, в село я пішки увійду, — сказав Кузьма Кузьмич.

— Чого ж пішки?

— Ти вже мене не вчи. Увійду як прочанин, зрозуміло тобі?

— Діло твоє… — Латугін спинив ситого артилерійського коня на розбитому шляху коло греблі з кривими вербами, з яких уже облетіло листя. Село Спаське було по той бік плоского ставу. Близько до берега підходили токи з ожередами свіжої соломи. На очеретяних покрівлях, що низько й тепло прикривали мазані хати, з коминів курів димок.

— Самогон гонять усім селом, — сказав Латугін і, глибоко зітхнувши, почав дивитись на гусей. Гладкі білі поважні птиці йшли греблею. Передній гусак, побачивши тачанку, що стояла з двома людьми, осудливо сцинився, і за ним спинилося півсотні гусей. Вони погелготали між собою, радячись, і перевальцем, сповзаючи на животах, спустилися з укосу греблі на воду і попливли, ніби гнані легким вітром, по темній воді до болітця.

— В такому гусаку фунтів з п’ятнадцять, у падлюці, — сказав Латугін. — Варити його треба, ух, матінко рідна!..

— Ти, чоловіче добрий, їдь собі. — Кузьма Кузьмич поквапливо став тикати йому руку. — І скажи комісарові, що мені тут треба обдивитися, те та се, покрутитися. А вже тоді, отак через тиждень, — приходьте з продзагоном. Все буде полюбовно.

— Розіп’єшся ти тут вкрай, Кузьмо.

— Я, чоловіче добрий, його і в рот не беру. Ну, завертай, завертай, а то нас ще побачать…

Латугін обернув тачанку, сердито вдарив хворостиною крижистого коня і покотив не обертаючись. А Кузьма Кузьмич пішов через греблю на село. Стара, аж зелена бекеша його, колись перероблена з попівської шуби, була підперезана ситцевою хустинкою, за спиною — червоноармійська полотняна торба, на голові — солдатська висока шапка часів недоброї пам’яті імперіалістичної війни. Словом, вигляд у нього був підходящий.

Нудно в селі пізньої осені. З вишень і яблунь облетіло листя, і воно лежить, мокре від нічного інею, на розкопаних грядках, звідки повитягали овочі.