Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Я зняв із шафи валізу. Це була та сама Ленцова валіза з кольоровими наліпками різних готелів. Я швидко спакувався й попередив про свій від’їзд пані Залевську та господаря «Інтернаці-оналю». Потім сів біля вікна й почав чекати Кестера. Навколо стояла глибока тиша. Я подумав про те, що завтра ввечері буду в Пат, і мене раптом заполонило гаряче, шалене почуття близької зустрічі, перед яким зблідло усе: страх, турбота, сум, розпач. Завтра ввечері я побачу її — це було невимовне щастя, щось майже неймовірне. Адже відтоді, як ми бачились востаннє, стільки всього втрачено…

Я взяв валізу й пішов униз. Усе раптом здалося мені приємним і рідним — сходинки, затхлий запах біля вхідних дверей, холодний, сірий, як гума, відблиск асфальту, по якому саме під’їхав «Карл».

— Я захопив із собою пледи, — сказав Кестер. — У дорозі буде холодно. Закутайся як слід.

— Будемо вести машину по черзі, га? — запропонував я.

— Добре. Але поки що поведу я. Я ж поспав після обіду.

Через півгодини місто лишилося позаду й нас поглинула безмежна тиша ясної місячної ночі. Перед нами білою стежкою до самого обрію бігло шосе. Було так видно, що ми могли їхати, не вмикаючи фар. Гудіння мотора нагадувало глуху музику органа; воно зовсім не порушувало тиші, а робило її ще відчутнішою.

— Ти б трохи поспав, — порадив Кестер.

Я похитав головою:

— Не можу, Отто.

— То хоч ляж, щоб на ранок був свіжіший. Ми ж маємо проїхати всю Німеччину.

— Я й так відпочину.

Я лишився сидіти біля Кестера. Місяць поволі плив у небі. Поля поблискували перламутром. Час відччасу повз нас пролітали села, іноді якесь місто — заспане й порожнє. Ущелини вулиць між рядами будинків були наповнені примарним місячним сяйвом, що обертало ніч у якийсь фантастичний фільм.

Над ранок похолоднішало. На луках мерехтів іній, дерева на тлі збляклого неба стояли, ніби вилиті зі сталі, у лісах потягло вітерцем, а з димарів над будинками подекуди вже здіймався димок. Ми помінялися місцями, і до десятої години машину вів я. Потім ми нашвидкуруч поснідали в якомусь заїзді при дорозі, і я знов сів за кермо. О дванадцятій Кестер змінив мене й далі вже вів машину сам, бо їхав швидше, ніж я.

Надвечір, коли вже почало смеркатися, ми досягли передгір’я. У нас були ланцюги для коліс і лопата. Ми спитали, чи далеко ще можна проїхати машиною.

— З ланцюгами можна спробувати, — сказав секретар автоклубу. — Цього року дуже мало снігу. Але я добре не знаю, як там останні кілька кілометрів. Може, й застрянете.

Ми набагато випередили поїзд і вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно, і туману ми не боялися. Машина йшла вгору зигзагами, як годинник. Піднявшись до половини, ми надягли ланцюги. Дорога була розчищена від снігу, але місцями взялася кригою, і машина підскакувала й ковзала на всі боки. Час від часу ми застрявали й доводилося розкопувати сніг. В останньому селі ми попросили відро піску, бо були вже вище від санаторію і побоювалися, що, коли їхатимемо вниз, можуть трапитися вкриті ожеледдю повороти. Стало зовсім темно. Над нами височіли в пітьмі круті й голі гори, прохід звужувався, мотор ревів на першій швидкості, і ми поворот за поворотом спускалися вниз. Раптом світло фар ковзнуло зі схилу в порожняву, гори розступились, і ми побачили перед собою внизу цілий рій освітлених вікон села.

Машина прогуркотіла головною вулицею, між барвистими вітринами крамниць. Пішоходи сахалися вбік, злякані незвичайним видовищем, коні харапудились, одні сани з’їхали в канаву, а ми звивистою дорогою побралися нагору до санаторію і зупинились перед під’їздом.

Я вискочив з машини. Зацікавлені обличчя, люди, канцелярія > ліфт — усе пропливло, ніби в тумані. Я побіг білим коридором, рвонув двері й побачив Пат — такою, як бачив її сто разів уві сні і в мріях. Вона рушила мені назустріч, і я вхопив її в обійми, як саме життя, навіть щось більше, ніж життя.

— Слава Богу, — мовив я, трохи отямившись. — Я думав, ти лежиш у постелі.

Вона похитала головою в мене на плечі. Потім випросталась, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.

— Ти приїхав! — прошепотіла вона. — Нарешті приїхав!

Вона поцілувала мене — обережно, поважно й обачно, ніби я був скляний і міг розбитися. Відчувши її губи, я затремтів. Надто швидко все це сталося, я ще не осягнув того, що бачив перед собою, бо ще не зовсім був тут — ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячіло нескінченне шосе. Я почувався як людина, що з холоду й темряви ввійшла в теплу кімнату: вона вбирає тепло шкірою, очима, але ще не зігрілась.

— Ми швидко їхали, — мовив я.

Вона не відповіла, а й далі мовчки дивилася на мене. Її обличчя було зворушливо врочисте, очі зблизька вдивлялися в мене, і здавалося, ніби вона шукає і хоче знову знайти щось дуже важливе. Той погляд збентежив мене. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.

— Тепер ти залишишся тут? — спитала вона.

Я кивнув.

— Скажи мені зразу. Скажи мені, чи ти знов поїдеш, щоб я знала.

Мені хотілося відповісти, що я ще й сам не знаю і що, мабуть, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо не маю грошей, щоб лишитися тут. Але я не міг цього сказати. Не міг, коли вона так дивилася на мене.

— Ні, — відповів я, — не поїду. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.

Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом проясніло, ніби його хто освітив зсередини.

— Ох, — прошепотіла вона, — я б не пережила твого від’їзду.

Я спробував через її плече прочитати температурну криву на табличці, прикріпленій в узголів’ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім’яла його й кинула під ліжко.

— Тепер це вже не має значення, — сказала вона.

Я запам’ятав собі, де лежав зібганий папірець, і вирішив потім, як вона не бачитиме, сховати його в кишеню.

— Ти нездужала? — спитав я.

— Трошки. Але все вже минуло.

— А що кажуть лікарі?

Вона засміялася:

— Не питай мене тепер про лікарів. Узагалі не питай нічого. Ти тут, і цього досить!

Вона якось раптом змінилась. Я не знаю, чи це мені здалося тому, що я довго не бачив її, але вона була ніби не та, що раніше. Її рухи були лагідніші, шкіра тепліша, навіть підійшла вона до мене якось інакше. Вона вже була не