Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

я, — підтвердив Дотепник.

— І помер? — запитав Каладін. — Не встигнувши завершити перегони?

— І помер.

Дотепник усміхнувся.

— Що?

Віртуоз ударив по струнах, і в камеру полилася музика. Її ноти досягли нових висот, і Каладін підвівся з нар.

— У шинському краї, де гумус і ґрунт, наш бігун заточився і замертво впав, бо полишили сили, знемогло його тіло: чемпіон усього себе вичерпав, — виводив співак.

Налетіла стихія — вітри-буревії та грози. Усе це шаліло, ревло — але переступити труп Спринта й щодуху рвонути вперед їм несила було.

І збагнув ураган, що людині властиво до звершень величних стриміти настирливо, вище ставити планку й повноцінно щоднини проживати життя — ось мірило людини.

Каладін повільно підступив до ґрат. Попри широко розплющені очі, він так і бачив цю картину — уявляв її.

— Тож у шинському краї, де гумус і ґрунт, чемпіон того дня саму бурю спинив. І хоч дощ, мов слізьми, поливав його труп, перегонів герой так і не припинив. Із них вибуло тіло, та незламним був дух — Спринт таки переміг, хоч і випустив дух в небеса під вечірній малиновий спів, щоб ізнову світанок новий зазорів. Уперед і вперед, повз моря і повз хвилі мчить наш Спринт, не захекуючись ні на хвилю. Вічно невтомний і вічно прудкий — вічний бігун, переможець стихій.

Каладін поклав руки на ґрати. Музика, відлунавши, затихла.

В’язень якусь мить мовчав, а Дотепник глянув на інструмент із гордою усмішкою на вустах. А зрештою підвівся, взяв його під пахву, прихопив меча та мішка й рушив до виходу.

— У чому мораль цієї історії? — шепнув Каладін.

— Історія твоя — тобі й вирішувати.

— Але ж ви знали її наперед.

— Більшість історій мені відомі — але цієї я ще зроду не співав. — Дотепник, усміхаючись, озирнувся на в’язня. — То в чому ж її мораль, Каладіне з Четвертого мосту? Га, Каладіне Буреблагословенний?

— Буря його наздогнала, — відказав той.

— Вона кожного кінець кінцем наздоганяє. Та чи в цьому вся річ?

— Не знаю.

— От і добре. — Дотепник відсалютував йому мечем, немов на знак поваги. — Значить, тобі є над чим поміркувати.

І вийшов.

 

 

 

 

60. Вейл походжає

 

Ти ж бо тепер, коли самоцвіту кінець, уже не величаєш себе на його честь? І більше не ховаєшся за ім’ям свого старого наставника? Я чув, наче у своєму нинішньому втіленні ти обрав псевдонім, який відсилає до одної з твоїх гаданих чеснот.  

 

–Ось воно! — вигукнула Шаллан.

Дівчина квапливо підповзла до краю пухнастого ліжка (за кожним рухом угрузаючи замало не по шию), і почала порпатися, звісившись долі, серед паперів, що валялися на підлозі, й відшпурювала осторонь непотрібні.

А зрештою, натрапивши на той, який шукала, піднесла аркуша ближче, паралельно відкидаючи з очей і заправляючи за вуха волосся. Це була одна з тих старовинних мап, про які розповідала їй Ясна. Щоб розшукати на Розколотих рівнинах букініста, котрий мав такий раритет, знадобилася ціла вічність.

— Поглянь-но, — сказала Шаллан, тримаючи знайдену мапу поряд сучасної, яка зображала ту саму місцевість, — власноруч скопійованої з тієї, що висіла на стіні в Амарама.

«Мерзотника», — докинула вона подумки на цій згадці.

Дівчина розвернула мапи так, щоб Фракталові — який прикрашав стіну над узголів’ям ліжка — було добре видно.

— Мапи, — зронив той.

— Закономірність! — вигукнула Шаллан.

— Не бачу ніякої закономірності.

— Поглянь сюди, — сказала дівчина, підсовуючись ближче до стінки. — Тут, на старій мапі цю територію позначено як…

— Натанатан, — прочитав Криптик і тихенько загудів.

— Одне з королівств Епохи, що його створили самі Вісники для божественних цілей і т. д. і т. п. Але дивися. — Шаллан тицьнула пальцем у мапу. — Столиця Натанатану, Осідище Бур. Де, на твою думку, нам шукати його руїни, коли порівняти стару мапу з тією, яку Амарам…

— Вони мають бути десь у горах, що лежать між словами «Світанкова Тінь» і початковим «Н» у назві «Нічийні пагорби».

— Ні-ні, — заперечила Шаллан. — Додай-но трішки уяви! Ця стара мапа страхітливо неточна. Осідище Бур було саме тут. На Розколотих рівнинах.

— На мапі показано інше, — відказав Фрактал, загудівши.

— Але майже те саме.

— Теж мені закономірність, — кинув спрен ображеним тоном. — Вам, людям, не збагнути, що таке закономірності. Як-от тепер: зійшов другий місяць; щоночі о цій порі ти вже спиш, але сьогодні — ще ні.

— Бо сьогодні я не можу заснути.

— А якщо докладніше? Чому саме сьогодні? — запитав Фрактал. — Річ у дні тижня? У тебе безсоння що єсела? Чи в погоді? Тобі стало надто парко? Чи в положенні місяців відносно…

— Усе це тут ні до чого. Просто не спиться… — знизала плечима Шаллан.

— Але ж твій організм, поза сумнівом, здатен заснути.

— Мабуть, так, — відказала дівчина, — а от моїй голові не до сну. В ній вирує забагато думок — наче вали, що розбиваються об скелі. А ці скелі… вони, певне, теж у мене в голові. — Шаллан схилила її набік. — Гадаю, що така фігура мови створює ненайкраще враження про мій розум.

— Але ж…

— Годі бурчати, — сказала вона, здіймаючи пальця. — Цієї ночі я займаюся наукою.

Дівчина поклала аркуша на ліжко й, перевісившись через край, розшукала на підлозі кілька інших.

— А хто бурчить? — буркнув Фрактал, переповзаючи на ліжко поруч неї. — Я можу помилятися, але Ясна, здається, «займалася наукою» за письмовим столом…

— Письмові столи — для зануд, — відрізала закид Шаллан. — А ще для тих, хто не має м’якої постелі.

Хтозна, чи знайшли б у Далінаровому таборі для неї таке саме плюшеве ліжко. Хоча її робоче навантаження, певне, поменшало б. А втім, вона зрештою таки закінчила давати лад Себаріаловим дебетам-кредитам і от-от мала пред’явити комплект відносно впорядкованих бухгалтерських книг.

У пориві осяяння Шаллан підколола до звітів, які передавала Палоні, копію одного з паперів, на яких були виписані цитати про Урітіру — про його гіпотетичні багатства та зв’язок із Розколотими рівнинами. А внизу додала: «Це нотатки Ясни Холін, які свідчать, що там може бути сховано дещо цінне. Я триматиму вас у курсі своїх подальших досліджень». Тож якщо Адолінові обіцянки так і залишаться обіцянками, вона, бува, переконає Себаріала — який подумає, що на Рівнинах можна поживитися не тільки яхонтосерцями — взяти її із собою, коли туди виступатимуть його армії.

На жаль, усі ці приготування залишали Шаллан обмаль часу для наукового пошуку. Певне, тому їй і було не до сну. «Якби Навані погодилася на зустріч зі мною, мені було б легше», — подумала дівчина. Вона знову написала королеві-матері й отримала відповідь, що та не має часу, бо зайнята піклуванням про Далінара, який занедужав. Загрози для життя, здається, немає, але великий князь на кілька днів усамітнився, щоб побороти